А по якімсь часі Розанда почула, що Тур одужав і незабаром має до них приїхати. Батько покликав Розанду до себе на розмову.
– Незабаром до нас приїде Тур, – сказав. – То ти, дочко, не пручайся, не викамарюй. Веди себе як слід. Однак буде так, як я сказав. Лицар був важко поранений, натерпівся. Заледве з життя не пішов. То ж треба його зустріти з повагою.
– Зустріну, як годиться. Як поважного лицаря, як почесного гостя.
– І як нареченого.
– Як? Хіба він від мене і досі не відступився?
– А чого мав би відступатися? Він приїде з усім почтом тебе сватати.
– А звідки вам про те відомо?
– Посланець від нього прибув. Приїде з дорогими подарунками, як годиться такому знатному лицареві. Я його новими землями нагороджу, так що будете жити не в бідності. Не відкладаючи, і весілля. А чого відкладати? Ох, і погуляємо! На радість друзям і на заздрість ворогам. Бали, бенкети… сама розумієш…
– Але ж, тату!
– Чути нічого не хочу. Викинь з голови ті дурниці. Я так сказав – і так буде.
« Не буде, таточку, так, як ти сказав, – не сказала, а подумала. – Буде так, як я вирішила».
Стояла перед ним бліда, як полотно, тоненька і рівна, як свічечка, нещасна та згорьована. Очі пригасли, не було в них дівочого блиску.
– Але ж куди? Куди мені подітися? Куди заховатися так, щоб мене не знайшли? Ні друзів, ні ворогів у мене нема. Що нема ворогів – це добре. А от що нема друзів – то зле. Та й то… якби й були. Хто зважився б приховати мене від царя? Ніхто. Навіть найвірніші друзі. Куди ж мені?.. Однак піду звідси. У безвість піду. У яри і чорториї. Нехай вже краще дикі звірі мене розтерзають, ніж з нелюбом жити.
Вночі, коли всі в палаці обляглися, царівна встала і почала збиратися. А що там збиратися? Кілька найпростіших суконь, сорочок та чобітки для непогоди.
« Та й то… Все це таке делікатне. Для царівни роблене. А я ж не збираюся по балах та бенкетах ходити».
Покоївка стривожилася, побачивши світло в кімнаті Розанди.
– Щось Вас турбує, моя дорога? Чи щось болить?
– Нічого. Спи. Це так. Безсоння. Хоча… Якщо ти вже не спиш, принеси мені дві хлібини і ще що там знайдеш. Але про те, чуєш, нікому. Ти спала і нічого не чула.
«А як і скаже, то що це вже дасть?»
– Що це Ви надумали, ясна моя панно?
Та й у сльози.
– Тихо. Цить. Так треба. Це тебе не стосується. Іди ж і зроби що я тебе просила.
«От і все. Ліхтарик зі свічкою. На якийсь час вистачить. Правда, не на довго. Прощайте, царські розкоші та розваги. Я починаю нове життя. В нове життя, в якому я нічого не знаю. Як воно мене прийме?»
Та й пішла.
«Куди мені? Та ж у ліс. Бо куди ще? По дорозі далеко не зайдеш. На конях швиденько доженуть. І сховатися ніде. У ліс! Ліс допоможе».
Йшла по стежці. Спершу бігла, потім швидко йшла. Та не була звична ні до бігу, ні до швидкої ходи. Ноги чіплялися за коріння, за поламане гілля. Нарешті Розанда зупинилася. Сил більше не було.
«Так швидко я видихнулася. А що ж далі? Ні, треба йти, треба десь порятунку шукати. Чого ж я йду по стежці? Тут мене найперше шукатимуть. Треба якось… У глушину забиратися».
Звернула зі стежки. Тут вже треба було продиратися через хащі. Рвалася її благенька сукня. Гілки дряпали її лице і ніжні не привчені до труднощів руки. Плакала, зупинялася і далі йшла, бо знала, що мусить іти. Що з нею буде далі, як вона буде жити, – про те не думала. Аби тільки зараз, аби тільки подалі від палацу, від того осоружного лицаря, що так конче хоче її поневолити. Щось шмигнуло їй з-під ніг. Аж скрикнула. Та й похопилася. Тут-таки злякалася свого крику. Та хто її тут почує? Якась пташина обізвалася. Либонь, незабаром ранок. Та в такій глушині хіба щось побачиш? І раптом… Розанда сама собі не повірила. А коли повірила, то знову ж таки злякалася. Дерева і кущі раптом відступили – і перед нею відкрилася галявина, а на тій галявині хатинка.
«Баба Яга». – Жахнулася Розанда, пригадавши всі казки, котрі чула вона про Бабу Ягу і про злих чаклунок. Та хатка не була схожа на хатку Баби Яги на курячих лапках. Була чепурна і манила до себе затишком.
«Чого мені боятися? Гірше вже не буде. Почекаю. Може хтось вийде».
Зробила собі в чагарях зручне кубельце, сіла та й задрімала. Розгорався ранок. Несподівано щось її розбудило. Що? А-а, то рипнули двері. З хатинки вийшла старенька бабуся і стала сипати пташкам зерно. Вони зліталися до неї, як кури до господині.
«Е-е, не така вона вже й зла, якщо пташок годує. А-а, що буде…»
Дівчина вийшла з гущавини.
– Доброго ранку, бабусю, – поклонилася старій.
– Дитино моя! Біднятко! Заросилася, обірвалася… Та й голодна мабуть. Ходімо до хати. Зараз я тебе обігрію, нагодую та й спати покладу. Страху натерпілася, мабуть. Бо як же ж самій серед ночі у темному лісі? Тут у нас і вовки водяться.