– Люди, бабусю, бувають ще страшніші за вовків.
– То правда, дитино.
– Сховайте мене, бабусю, бо я …
– Цить. Не розказуй мені нічого. Я все знаю сама. Я всю ніч тебе чекала. Добре, що ти прийшла, що зважилася. Тепер нічого не бійся.
– Мене шукатимуть, бабусю.
– О, нехай шукають. Не знайдуть, не бійся.
– Нагодувала дівчину, напоїла цілющими травами, замастила синці та подряпини.
– Ну, тепер лягай та поспи.
– Боюся.
– Кажу ж тобі: нічого не бійся. Я нікому не дам тебе скривдити.
У хаті тепло, кіт казку муркоче, спокій огортає душу. Після бабусиного теплого чаю на травах Розанда заснула, як по купелі. Про всі свої тривоги забула. І снилось їй щось світле і гарне, як колись у дитинстві. І на найцікавішому місці бабуся розбудила її.
– Прокидайся, дитино. Либонь, гостей будемо зустрічати.
Відкрила очі – і ніяк не могла отямитися: де вона? Що з нею? Та раптом все згадала і похопилася, заметушилася.
– Не хапайся так, доню. Вони щойно в ліс в’їхали. Та мою хату, думаю, не обминуть. Твій батько мою хату знає. Я колись рятувала його від пропасниці. Та й тебе, маленьку, коли ти у цей світ прийшла, мої руки прийняли.
– Ой, що ж буде! Що ж буде! Куди ж мені подітися? Бабусенько, голубонько, сховайте мене.
– Сховаю, моя дитино. Сховаю. Оберну я тебе на клен-дерево та й поставлю отут біля хати. Де вже їм догадатися?
Так і зробила. Стоїть клен-дерево, зеленим листом шумить. А тут і гості на поріг: сам цар з охороною та лицар Тур своєю персоною з усім своїм почтом, грубий та нахабний.
– Чи не бачила ти, стара, дівчини, царівни нашої Розанди?
– Я б і вас не бачила, якби не приїхали. До мене царівни не ходять. Тільки царі та їхні лицарі. Та й ті, напевно, заблудилися.
– А може ти її просо не впізнала? Був у тебе хто-небудь?
– Нікогісько не було. Сама, як палець. Навіть вовки не звідуються. Бо нащо їм така стара?
Тур замилувався кленом.
– Бач, яка рівна та пишна деревина росте.
Та й заради забави ткнув дерево мечем. З дерева раптом кров потекла, а з листків солона роса закрапала.
– Що це, стара, у тебе за дерево таке? Сік, наче кров, і роса солона.
– Порода така. А пощо ти дерево калічиш? Теж мені лицар!
– Ти, стара, не дуже. От захочу – і зрубаю ту деревину.
– А я тебе на жабу оберну. І будеш квакати.
– Та як ти смієш, стара Яга?
– Отак і смію. Мого віку мені вже не шкода.
Та цар за неї заступився.
– Не ображай стару. Вона добра знахарка. Травами лічить. Від всяких хвороб помагає. І тобі може знадобитися.
– Я лікарів, а тим паче знахарок, не потребую.
– Не зарікайся, лицарю. А коли ти вмирав від ран, чи не до неї твоя мати приходила?
– Може й до неї.
– От бачиш. Ну, поїхали. Будемо далі шукати. І куди вона могла піти? Ну, поїхали.