Мушля

Мушля
Чоловік, жінка і їхній семилітній хлопчик відпочивали на березі Чорного моря. Коли зайшла мова про відпочинок, їм радили відпочивати «дикунами».
– Ну побудете трохи без комфорту. Так зате дешевше.
Радили навіть, куди краще поїхати. Але Макар Іванович стояв на своєму.
– Ні вже. Тільки в санаторій. Що це за відпочинок, коли жінка буде по базарах бігати та їсти готувати? Тоді вже краще вдома сидіти.
Наталія Петрівна погоджувалася з чоловіком.
– Але ж дорого, – зітхала.
– Нічого. Потягнемо, – казав Макар Іванович. – На те я цілий рік працював.

І от тепер вони відпочивали і не клопоталися ні з житлом, ні з харчуванням. Купалися, вчили малого плавати, а потім ніжилися на піску під палючим промінням південного сонця. Дув легенький вітерець, бавився собі з хвилею, та прохолоди не приносив. Було спекотно. Рятувала тільки вода.
– Благодать, – розімліло сказав чоловік.
– Благодать – то благодать, але дивися, щоб ти не згорів. Спина червона. Воно ніби й не помітно, а згоріти легко можна.
– Я не згорю. Ти краще за малим дивися. Щось він принишк.
– В піску шпортається. Треба і його під тент загнати. То наша біда: вже як дорвемося до сонця, то не знаємо міри.
– Бо рідко на морі буваємо.
– Однак треба вважати. От я тобі обіцяю, що ти будеш облазити. Ще й як будеш. А перед тим ще й намучишся.
– Не псуй мені кайфу.
– Буде тобі кайф, почекай.
Чоловік таки встав і пішов під тент.
– Іванку, що ти там? Ти теж іди під тент. Бачиш, тато пішов?
– Мамо, ось що я знайшов, – вже біг до матері хлопчик, тримаючи в руках знахідку.
– Що це?
Мати взяла до рук.
– Мушля.
– Але яка мушля. Я ще таких не бачив.
– Так… Мушля і справді незвичайна. Наче ручної роботи. По ній аж наче золотий візерунок. Дивовижний витвір природи. І чого тільки море не винесе, чого тільки не придумає.
– А хіба море думає?
– Ну… Так кажуть.
– Я заберу її додому.
– Добре. Забереш. А зараз йди під тент, бо згориш.
– Як це – згорю?
– А так, що спина буде пекти. І руки, і стегна. Іди до тата.
Хлопчик взяв свою мушлю і побіг хвалитися татові.
– Гарна знахідка, – похвалив тато. – Я такої ще й не бачив. Це тобі море подарувало. А тепер приклади мушлю до вуха – і ти почуєш, як шумить море.
– О, і справді шумить.
Хлопчик прислухався. Крізь шум моря він почув ніжний дівочий голос. І той ніжний дівочий голос вимовляв його ім’я.
– Іванку, Іванку, – чув хлопчик крізь шум моря. Він відклав мушлю, а потім знову приклав її до вуха.
– Тату…

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

seventeen − eight =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.