Психолог викликав до себе довіру. Був статечний і сивий, до розказаного поставився серйозно.
– Справа дуже не проста, – сказав він. – Це втручання іншого світу в наш світ. Втручання дуже небезпечне. Ті світи існують паралельно. Вони не мають перетинатися. А тут чомусь…
– У вашій практиці таке траплялося?
– Мушу зізнатися: ні. Але ще коли я вчився, нам про такі речі розповідали. Ми тоді собі сміялися: мовляв, казки. А воно… Не зовсім казки. Дуже добре, що ви не пропустили повз увагу. Могло б бути… Отак і стаються всякі випадки. А потім дивуємося, розводимо руками і не завжди можемо проаналізувати, чому так сталося.
– І що робити?
– Робити…Вам, тато, неодмінно треба потрапити у сон вашого сина.
– У сон? А як же це можна зробити?
– Та от… Будемо думати. Є така сильна річ, як гіпноз. Це ціла наука. Тільки це мусить бути справжній гіпнотизер, а не заробітчанин, котрий практикує на любовних історіях. Є у мене дуже добрий гіпнотизер. Тільки не знаю, чи він погодиться. Справа дуже складна. Гіпноз в наш час наука невдячна. Був час, коли гіпнозом захоплювалися, а потім інтерес до нього впав, і люди переключилися на щось інше, начебто більш прогресивне. А воно… Всяке надбання науки треба берегти і, ясна річ, використовувати, коли є така потреба, на благо людям. Словом, приходьте завтра. Я вас зведу з цікавою і неординарною людиною. Умовлю його, щоб погодився.
Цієї ночі Іванкові батьки спали неспокійно. Власне, мати зовсім не спала. Іванко у сні посміхався і тримав свою мушлю. Мати хотіла легенько її прибрати, та хлопчик тут-таки прокинувся і захвилювався.
Вранці Іванко розказував:
– А я знову бачив ту царівну. А ще бачив золотий човник. Класний такий. Вона мене хотіла на ньому покатати, але я побоявся. Царівна аж розсердилася на мене.
– І добре зробив, що не погодився.

Гіпнотизер був людиною похилого віку, зовсім сивий, з уважними проникливими очима. Він уважно все вислухав і сказав:
– У моїй практиці щось подібне було. Та це було дещо інше і стосувалося дорослої людини. Що ж, відкладати не будемо. Сьогодні ж і спробуємо.

Іванко заснув. Тепер треба… Було трохи лячно. Гіпнотизер заспокоював.
– Нічого страшного. Ми підключаємо апаратуру і будемо за вами спостерігати. Ніяких несподіванок бути не може.
– Ви чарівник?
– Не кожен чарівник гіпнотизер, та кожен гіпнотизер це майже чарівник. А зараз… Розслабтеся і закрийте очі. Тепла літня ніч. Тиша.
Шпак і шпачиха
Сплять собі тихо.
Струмочки не дзюрчать,
Чайки не кричать.
Батькова казка
І мамина ласка.
Заснув… Що там на екрані?
– Море, хвилі…Ану подивіться, чи є у вони у ліжку?
– Нема. Дивно.
– Нічого дивного. Так і має бути.
– А куди вони поділися?
– Депортувалися.
– Це дуже серйозно.
– Серйозніше не буває. Тихо. Просимо нам не заваджати. Ми їх бачимо. Вони стоять на березі моря. Батько тримає хлопчика за руку.
– Дивися, пливе.
– Хто пливе?
– Та ж царівна.
– Яка потвора… Вона не бачить, що її знімають?
– Ні, вона про таке не знає.
– Та це ж кіно можна показувати.
– Ще й як можна. Таких русалок я ніколи не бачив.
– Це не русалка. Це підводна царівна, дочка Нептуна. Зверніть увагу на її діамантову корону. Вона вся світиться.
– А перлів скільки.
– Тихо. Завмерли всі. Включаю звук.
Спершу було чути тільки шум моря. Як у мушлі, тільки голосніше. Хтось хотів щось сказати. Оператор замахав руками і показав на двері. Потім приклав палець до уст, мовляв, треба мовчати. І тоді всі почули її голос, голос підводної морської царівни, дівчини чи русалки.
– Іванку, пливи до мене. Ну чому ти такий несміливий?
– Я не вмію плавати.
– Це тобі так здається. Ти спробуй. Ти тільки глянь, який у мене золотий човник. А веселце яке! Срібне! Цей човник буде твій. І веселце буде твоє. Ну… пливи. Спробуй.
Хлопчик зробив кілька кроків до води, та батько міцно тримав його за руку.
– Ти куди? Втопитися хочеш?
– Не бійся. Це люди так кажуть – втопитися. А ти просто будеш жити під водою. Ну… пливи. Або просто заходь у воду.
Хлопчик наче аж прокинувся і злякано закліпав очима.
– Стій, Іванку, – тихо озвався батько. А потім гукнув на повний голос, наче й не спав зовсім.
– Свідомість у нього працює, тихо, самими губами прошепотів гіпнотизер.
– Чого це ти, красуне, зманюєш чужих дітей?
– А хіба що?
– А законів хіба ти не знаєш?
– Я – царівна.
– То й що?
– Я сама собі закони встановлюю.
– Неправда. І царівна мусить коритися законам природи.
– Я думала… Я хотіла…
– У тебе є свій світ. От і живи в ньому. А до нашого світу не лізь. Бо накличеш біду. Ану поклич-но свого батька.
– Та він…
– Поклич, поклич.
І тут на розмальованому човні, пишний та гордий, виплив Нептун. Борода до пояса, а в ній маленькі рибки заплуталися. Обіч човна плив дельфін, морський котик і два велетенських краби. Аж дивно було, що такі водяться. Нептун приплив до берега.
– Ти кликав мене?
– Кликав. На царівну твою хотів скаржитися. Навіщо вона мого ще малого сина намовляє жити у вас під водою, обіцяючи йому всяку всячину, цікаву для хлопчика? Чи це пристало царівні?
– Пустунка вона. Не зважай.
– То нехай собі пустує у вашому світі, а в наш нехай не заходить. Сина мені збаламутила, моя дружина заледве з розуму не зійшла. Я втратив спокій, мусив до людей по допомогу звертатися. Хіба ж таке припустимо?
– От як говорить. Як по писаному, тихо шепнув гіпнотизер. – І не скажеш, що спить.
– Ми шануємо тебе, Нептуне. Свята твої святкуємо. Але й ти нас шануй, пакості нам не чини.
– Я готовий вибачитись перед тобою за пустощі моєї доньки. Найменша вона у мене. Найулюбленіша. Розпустив я її, то правда. Їй дозволяється те, що забороняється іншим. Вона теж по-своєму любить мене. Дуже хотілося їй мені догодити.
Морський цар зітхнув, і це було дивно. І море зітхнуло якось по-особливому.
– Розумієш… Все своє життя, а живу я вже більше тисячі літ, я мріяв мати сина. А маю самих лише дочок. От і вирішила моя мала пустунка таким незвичайним способом сина мені придбати. Не дивуйся. Дівчисько ще. Їй всього сто п’ятдесят років.
– Ого!
– Це для людей ого. А у нас це дитячий вік. Так що вибачай і їй, і мені. Більше ніхто вас не потривожить. У твоїй мушлі, хлопчику, тільки море шумітиме. Більше ніхто в ній не буде називати твого імені, не буде тебе кликати. А мушля гарна. Таких у морі мало. Ти візьмеш її додому на згадку. А щоб твоя дружина, чоловіче, на мене не сердилася, я подарую їй…
Він свиснув. Краби пірнули і винесли чималу скриньку, інкрустовану коштовним камінням. В ній були діаманти, сапфіри, смарагди і дивовижні золоті прикраси.
– Даремно ти…
– Не даремно. Жінці таке ніколи не завадить. Нехай не ображається.
– Але ж я не можу прийняти такий розкішний подарунок.