– То це потвора якась. Такої можна злякатися. Ти не злякався?
– Ні, тато, не злякався. Вона гарна.
– Ну що в ній може бути гарного?
– Не знаю. Знаю тільки, що я не міг від неї очей відвести.
– І вона тобі щось казала?
– Так, казала. Так, наче співала.
– І що ж вона тобі казала?
– Іванку, – каже, – чому ти до мене не йдеш? Я тебе кличу, кличу, а ти не йдеш.
– Я не знав, що це ти мене кличеш.
– А тепер знаєш. То пливи зі мною.
І простягнула до мене руки.
– Вкриті риб’ячою лускою?
– Так.
– Брр! Я б і сам злякався.
– А я не злякався. Я все дивився та дивився на неї. А вона вся світилася, як з фосфору. Пам’ятаєш, ти колись мені розказував, як фосфор світиться?
– І що вона?
– Пливи, – каже. – У нас під водою так цікаво. Ти будеш кататися на дельфіні. А ще я осідлаю тобі велетенського краба.
– Краби щіпаються, – кажу.
– Ні, цей не буде щіпатися. Це буде твій краб.
– Приручений?
– Ну… Майже приручений. А ще я подарую тобі золотий човник і срібне веселце. Гасатимеш по всьому морю. І ніяка буря не буде тобі страшна. Бо мій батько – Нептун, морський Бог і цар. Його всі бурі і шторми бояться і слухаються.
– А ти? Ти його не боїшся?
Засміялася. І море засміялося.
– Я його улюблена донька. Він виконує всі мої примхи.
– Як це?
– Ну… Робить все, що я хочу. Пливімо.
– Але ж… Там не буде ні моєї мами, ні мого тата.
– Не буде. А навіщо вони тобі?
– Як це навіщо? Я без них не можу. Я за ними буду плакати.
– Ти їх забудеш. Бо що вони? Іванку, не роби того, не йди туди… Я знаю. А тут ти будеш робити все, що тобі захочеться. Пливімо.
– Але ж… Я плавати не вмію.
– Вмієш. А ти спробуй. А я тобі допоможу. Ну…
– Ні, я боюся. У тата і мами треба спитатися.
– А що в них питатися? Вони не дозволять. Пливімо.
– Ні, я боюся.
Розсердилася царівна. Розсердилося море. Заштормило, забилося об берег. І я прокинувся.
– Гарна казка тобі наснилася, сину, – спокійно резюмував тато.
– Гарна і небезпечна, – занепокоїлася мама.
– Тепер і я бачу, що небезпечна, – почухав потилицю тато.
– Це не казка була, не казка, – втрутився Іванко. – Це був сон, але наче сон наяву.
– Ну гаразд. Іди бався.
А коли хлопчик вийшов, батьки занепокоєно глянули одне на одного.
– Ну… Що робити будемо?
– Не знаю. Треба з кимось радитися.
– А з ким? Засміють. Скажуть: мало що дитині насниться. Не можна дитячі сни сприймати в серйоз.
– Може ж не всі так скажуть.
– Може й не всі. А чи допоможуть?
– Будемо думати.
– А як на мене, то я б казала так: кидаймо те море та й їдьмо додому.
– Так ми свою дитину не захистимо. Треба щось інше…
Цього дня вони на море не ходили, хоча Іванко дуже просився.
– Такий гарний день, а ми не йдемо на море, – канючив хлопчик. – Вам не шкода?
– Шкода, – казала мама.
– Але від моря час від часу треба відпочивати.
– А хіба від моря можна втомитися?
– Звичайно. Ще й як можна. Від моря, від сонця.
– Я б від моря ніколи не втомився. Це ж море! І в нас його немає. Шкода. А може все-таки підем. Там на мене царівна чекає.
– У царівни і без тебе повно клопоту. Вже так і чекає. Приснилася – та й забула.
– Ні, не забула.
І хлопчик увесь час носився зі своєю мушлею. А батьки переживали не на жарт.
– Добре, що ми відпочиваємо в санаторії, а не «дикунами».
– А я була проти санаторію. Хоча мотатися по базарах, журитися, чим вас нагодувати – це не відпочинок.
– Я так і казав. А ще з дитиною.
– А ще добре, що ми на Іванка путівку взяли. А була думка – якось так… Попри нас. Ні, коли їдеш відпочивати з дитиною, економити не можна.
– Звичайно. Я от думаю: чи не звернутися з нашими проблемами до лікаря?
– А може навіть не до лікаря, а до психолога. Мусить же бути психолог у санаторію. Тепер це модна професія. Та чи не піднімуть вони нас на сміх? Скажуть: дитині сон приснився, а вони розвели…
– Однак треба порадитись.
– Я спробую.
І все-таки почали з лікаря. Лікар поставився до тієї історії дуже серйозно. Він попросив у Іванка послухати мушлю. Послухав, скрушно похитав головою, а потім таки порадив звернутися до психолога.
– На диво у нас працює добрий спеціаліст. Він вам щось порадить.