Оскар 2

Йшов дощ. Холодний, осінній, затяжний. На смітнику мерз і мокнув бездомний собака. Чому на смітнику? Бо сподівався, що люди викинуть щось їстівне – таке інколи буває – то він і поживиться. Та цього разу йому не перепало нічого. Голод дошкуляв, аж судомило. Та ще більше дошкуляв холод та дощ. І ніде було ні пригрітися, ні захиститися. Собака і гавкав, і тихенько підвивав, та не надіявся, що хтось його почує. А як почує, то що? Нічого. Хто його візьме? Ніхто й не підозрює, який він розумний, казали навіть, що породистий. Ну, чи породистий – того він не знає. А от що відданий – то відданішого й не знайти. А може теперішнім людям і відданості не треба? Ні собачого розуму, ні собачої відданості.
«О, дівчинка йде. Сміття виносить. Від дівчинки й можна не тікати. Вона не скривдить. А від хлопчисьок треба триматися подалі. Бо не знаєш, чого від кого чекати. Хтось може копнути, смикнути за хвоста. Я б і гризнув нападника, але дітей кусати не можна. Це я знаю. От… А дівчинка іде. А може в її смітнику є щось їстівне?»
Нюх, нюх…

«Нема нічого. Звичайне сміття».
– Ти їсти хочеш, песику? Бідненький!
Голос у дівчинки ніжний, аж теплий. Така не скривдить. Але у неї нічого нема. Однак він лащиться до неї. Просто так, не за шматок ковбаси. Дівчинка йому подобається.
– Ти весь мокрий. Тобі холодно. Що ж робити? А знаєш що? Візьму я тебе собі. Мама, ясна річ, буде проти. Та може мені якось вдасться її умовити. Ходімо зі мною.
Собака заметляв хвостом та й пішов за дівчинкою. А як він міг не піти?
– Мамо, мамо, – гукнула ще з порога. – А я песика привела.
– Песика? Якого ще песика?
Дівчинка знітилася.
– Бездомного. Йому холодно. А ще він хоче їсти.
– Оксано! Ти що! Нам ще тільки песика бракувало.
– Ну мамо.
– Прибирати нікому, а тут ще…
– Я буду, буду прибирати. Кожного дня.
– А уроки? Школу зовсім занедбала.
– Я буду вчитися! Чесне слово!
– А ти знаєш, що собаку вигулювати треба? І не раз.
– Я буду його вигулювати.
– Ні, Оксано. Ти тільки подивися, який він брудний.
– Я його помию. Зараз же. Тільки нехай він трошки загріється… А ще… Мамочко, він дуже голодний. Йому б хоч що-небуть.
Мама пішла на кухню, а собака все ще стояв біля порога, чекаючи, доки вирішиться його доля. Мама принесла мисочку теплого борщу і… Котлету! Оксана знала, що у неї мама добра, співчутлива. Собака їв, а в матері на очах блищали сльози.
Коли вимитий і вичесаний собака лижав на дитячому коцику, мама, ледве стримуючи усмішку сказала:
– Ти ще не дуже радій. От зараз прийде тато – він нам обом випише.
– Нічого не випише. О, тато йде.
Собака наїжачився, загарчав, а потім голосно загавкав.
– Отуди к бісу! – здивувався тато. – У нас ще й гавкають. Дивися, який господар знайшовся.
Оксана підбігла до собаки і зашепотіла йому на саме вухо:
– Тихо, песику. Не гавкай. То наш тато.
Собака лизнув дівчинку і замовк.
– Звідки у нас ця чупакабра?
– Оксана зі смітника привела. Будемо тепер бомжів збирати.
– Добре ми живемо, коли у нас на смітниках такі красені валяються. Чекай. Але він чистенький. Може він має господарів? Без ошийника був?
– Та без ошийника. Чистенький! То вже Оксана його відмила і вичесала. Бачив би ти, який він був забрьоханий. Ні, це справжнісінький бомж.
– Але, здається, це пес породистий.
«Так, так, я, здається, породистий», – хотів сказати собака, але не сказав нічого.
– Ну, що, друже, давай знайомитися, – сказав Оксанин тато і протягнув до собаки руку.
– Ступися, бо вжере, – скрикнула мама. Але тато руки не відсмикнув, а пес, мить повагавшись, подав татові лапу. Тато втішено засміявся і погладив собаку.
– От бачиш. А ти – вжере! Розумний пес. Воно й по очах видно. А на знак нашої приязні дайно-но, жінко, шматок ковбаси.
– Отак! Будемо бомжів ковбасою годувати, а ти завтра будеш без канапки.
– Канапка – то дурня. Головне – наша дружба. І, будь ласка, не називай його більше бомжем.
– Тоді скажи мені, як я маю його називати.
– Ще не знаю. Треба йому якесь гарне ім’я придумати. Оксано, як ми назвемо нашого собаку?
Дівчинка задумалася.
– Рекс, – сказала невпевнено.
– Та ні. Тих Рексів на кожному кроці.
– Тузик.
– Ні. Теж не годиться.
– Барсик.
– У тебе, дочко, убога фантазія. Треба щось таке, щоб ні в кого не було.
– От я й кажу – Бомж, – подала свій голос мама.
– Перестань.
Собака лежав, нашорошивши вуха, наче розумів відповідальність моменту, наче розумів, що йдеться про нього. Дивився на всіх розумними очима, тільки що говорити не вмів. От якби він ще й заговорив, то, напевно, сказав би, що він думає про людей. А так… Він лежав і мовчав. Мовчав і слухав.
– Я придумав! – радісно вигукнув тато. – Оскар! Знаєш, як часом фільми нагороджують, Оскар. Такого імені нема ні в кого.
– Оскар… А чого? По-моєму, гарно.
Дівчинка присіла біля песика.
– Чуєш? Ти тепер будеш Оскар. Це тепер твоє ім’я. Зрозумів? Оскар.
– У-у, і у-у, – радісно чи запитально заскімлив собака.
– Він зрозумів, – зраділа Оксана. І до собаки:
– Я знаю, що у тебе було інше ім’я. Але ми його не знаємо. Колишні господарі не так тебе називали. Та не будемо їх згадувати. Вони з тобою обійшлися зле. А тепер ти житимеш у нас, і твоє ім’я Оскар. Це тобі тато таке ім’я придумав. Гарне ім’я. Оскар… Запам’ятав? Ти запам’ятаєш. Ти песик розумний.
– У-у, у- у.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fourteen − one =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.