Цього дня Оксана прийшла зі школи і ще з порага радісно загукала:
– Мамо, ми їдемо в Карпати.
– Хто це «ми»?
– Ну, це два шостих класи. Бажаючі. Автобусом їдемо. Як туристи. Наш Фізер… Ну вчитель фізкультури, Марко Григорович, він у нас за головного, сказав, що й Оскара можна взяти з собою, якщо на нього є документи. І якщо він розумний і не кусається. Ти ж у нас не кусаєшся, правда? Ти ж мене не вкусив, коли я підійшла до тебе на смітнику?
Собака лащився до дівчинки, втішений тим, що вона нарешті прийшла. Бо без неї так сумно і нецікаво. А зараз… Він вдихав запахи, які вона з собою принесла, і вгадував, де вона була. Це був цілий букет запахів. Пахло… Оксар принюхувався. Найперше від Оксани пахло димом. Хтось, напевно, спалював сухе листя. А того робити не можна. А ще… Запах вулиці, якоїсь фарби, дитячих напастованих черевиків, запах пиріжків… Це зі шкільної їдальні. Але Оскар того не знав.
– Ну, що, Оскаре, поїдеш зі мною? Далеко-далеко. В Карпати. Ти будеш справжнім туристом. Ти не знаєш, що це таке. Побачиш. Тобі сподобається. Буде дуже цікаво.
І вже не знати. Кому дівчинка все це розказувала: чи матері, чи Оскару. Слухали обоє.
– Ми там будемо жити в наметах, розкладемо багаття, напечемо картоплі. Ну, картопля тебе не дуже цікавить, я знаю. Але там будуть і шашлики. Ти не знаєш, що таке шашлики? Це м’ясо таке. Смачне-пресмачне.
Нарешті мати вставила своє слово.
– Чекай, Оксано. Така поїздка, напевно, коштує чимало. Не задурно ж вас везуть.
– А-а, я й забула. По триста гривень. І з продуктів… Хто що зможе. Ну там… Пакет картоплі, хлібину, ковбаси якоїсь. Можна курячі стегенця, а решту ми докупимо. Оскар їде безкоштовно.
– Ти, Оксано, вкрай несерйозна. Триста гривень! З того треба було починати, а не з того, де там грушки на вербі ростуть. Триста гривень! Для нас це немалі гроші. А ще ж продукти.
– То я ще можу й не поїхати?
– Не знаю. Як батько скаже.
– Тато погодиться. Правда, Оскаре?
Але Оскар мовчав. Він не знав, чи погодиться батько на їхню поїздку. А мама продовжувала.
– Диво бере: як це вчитель погоджується брати з собою собаку? Їдучи з дітьми.
– А він спитав, чи має собака щеплення, чи має документ.
– Я сказала, що має. А завтра я візьму Оскара до школи, щоб він з дітьми познайомився.
– Ще й таке.
– І вчитель на нього подивиться. Чув, Оскаре? Ти завтра зі мною до школи підеш.
– То добре, що ти його з собою береш. Бо я вже думала, що мені доведеться його вигулювати. А мені того ніяк би не хотілося.

Наступного дня Оксана до школи взяла Оскара. Що тут було! Всі діти обступили його. Кожна дитина неодмінно хотіла його погладити. Оксана потайки переживала: а що, коли Оскар не витримає такого напливу чужих дітей? А що, як укусить когось? Але собака з честю витримав свій екзамен. Спершу він схарапуджено озирався довкола, але Оксана була тут, біля нього, вона посміхалася – значить, все гаразд. Собаку загодували канапками, аж поки Оксана сказала, щоб більше йому нічого не давали, бо він не слон. Всі з нетерпінням чекали Марка Григоровича. Аж ось і він. Уважно глянув на собаку і сказав:
– Це пес породистий. Коллі. Рятівник.
Почувши знайоме слово, Оскар закрутився на всі боки і загавкав: мовляв, де рятувати? Кого?
– Бачили? – зрадів учитель. – Собака знає те слово. І ти, Оксано, кажеш, що знайшла його на смітнику? Невігласи… А ми хочемо на світі добра. Не буде добра, допоки ми не станемо добрішими. Беремо Оскара з собою. Розумний пес. А зараз, Оксано, веди його додому, бо всі уроки підуть шкереберть.
Оксанин тато на поїздку погодився.
– Триста гривень, ясна річ, то гроші. Але ж яке задоволення буде мати наша дочка. Карпати, ліс, друзі, вогнище. Це ж на все життя. А може ще хтось і гітару прихопить.
– Марко Григорович гітару візьме. Він грає.
– Колись це був дуже модний інструмент. Кожен хлопець прагнув на гітарі навчитися грати, та не кожному це давалося, не в кожного виходило. Та добре, що гітара не забулася. Та вона й не могла забутися.