А Петриків батько тішився грибами.
– З роду-віку стільки грибів не бачив. Ми завтра вже їдемо. Думаю, додому довезу. Ото жінка здивується. Спробуй їх купи. А тут он скільки. Є й білі.
За Петриком похопився, коли вже був час обідати.
– А де ж то мій Петрик? Хлопці, ви не бачили Петрика?
Але ніхто його не бачив. Кликали, шукали – даремна справа.
– І вчителя нема, – бідкався Петриків батько.
– А до чого тут вчитель? Вас для того і взяли, щоб ви за сином дивилися, – недоброзичливо казали ті, кому Петрикові пустощі вже набридли.
– Не додивився. Не вгледів, – ледь не плакав чоловік.
На щастя, діти з Марком Григоровичем повернулися швидше. До якогось замку вони так і не потрапили. А тут така новина. Тепер всі тривожилися не на жарт.
– Хлопці, він нікому нічого не казав? Не казав часом, куди б він хотів піти?
Але Петрик нікому нічого не казав. Він просто зник.
– Сухайте, а може він просто десь заховався та й морочить нас?
– На таке сподіватися дарма. Ще кілька годин – і стемніє. І що тоді? Аж страшно подумати. А йому ж як? Чекайте, у нас же є собака.
– Та ну, він же не навчений.
– А ми з вами не знаємо, чому він навчений. Спробувати можна. Чи хтось має розумніший вихід?
Та нічого розумнішого ніхто запропонувати не міг. Покликали Оскара.
– Тільки так. Розмовляти з собакою буду я.
Марко Григорович взяв на себе таку нелегку місію. Ніхто не заперечував.
– Отже… Прошу мені не заваджати і не збивати пса з пантелику.
– Оскар, рятувати.
Собака закрутився на всі боки, немов питався: де? Кого рятувати?
– Розумний собака. А ви кажете – ненавчений.
І до Петрикового батька:
– Принесіть якесь його взутя.
Батько приніс синові кросівки.
– Нюхай, песику, і бери слід.
Та Оскар вже й сам знав, що йому робити. Незабаром він пішов, не відриваючи морду від землі.
– Шукай, песику, шукай, – просила Оксана. Оскар глянув на неї, наче сказав:
– Для тебе я знайду.
Та Марко Григорович нагримав:
– Мовчати всім. Не заваджайте собаці.
Оксана образилася і відійшла. І чого на неї гримати? Це ж її собака. Та зараз це було не головне. Головне було знайти Петрика. Кілька дорослих чоловіків йшли за Оскаром. Він час від часу на них оглядався і йшов далі. Час від часу собака зупинявся, наче губив слід. Та знову знаходив його і йшов далі. Йшов через зарості й чагарники, що й важко було пролазити.
– Куди він нас веде?
– Тихо. Він веде так, як ішов хлопець. Він іде по сліду.
Раптом собака зник. Всі стояли ошелешені.
– Нема! Куди він міг подітися?
– Ще бракувало, щоб ми тепер собаку шукали.
– Оскар! Оскар!
Здалека почувся гавкіт. Потім собака вернувся і повів їх далі.
Ось і скеля.
– Невже нам і на скелю лізти?
– Доведеться. Петрик, видно, на неї ліз.