Мама не схвалювала нашого захоплення ні собакою, ні його ім’ям.
– Оскар! Теж мені нагорода! Попереджаю, я ним займатися не буду.
– Оксана ним буде займатися, – заступився тато.
– Я буду займатися Оскаром, – підтвердилася Оксана.
– День чи два. Я тебе знаю. А потім все впаде на мене. Якщо так буде, то я його скоренько виставлю. І буде він не Оскар, а бомж.
Тут вже тато насупив брови.
– Не розумію, Маріє. Ти завжди любила тварин. Що сталося?
– Котів любила, а не собак. З ними менше мороки.
– А по-моєму, собака – це теж добре. Нехай дитина звикає, що про когось дбати треба.
– Ага, звикне вона! От глистів від нього набереться – це так. І більше нічого.
– Завтра підемо до ветеринара, перевіримо тварину, зробимо всі щеплення – і будемо, як порядні, мати документ. Правда, Оскаре?
– У-у, у-у.
– Бачиш, він все розуміє. Розумний собака.
– Той ваш похід до ветеринара у що вильється? Копієчку мабуть, не коштує.
– Ясна річ, трохи доведеться заплатити. Тут вже нічого не зробиш.
– Ну от… А я собі нову куртку ніяк не можу купити.
– Та купимо тобі куртку. Потерпи ще трохи.
– Добре. Бомж вже повечеряв. А ми сьогодні будемо вечеряти?
– Будемо, мамо, будемо. Тільки ми з Оскаром підемо погуляти перед сном. Оскар!
Затріпав вухами, заметляв хвостом.
– От-от. А уроки? Нехай самі робляться?
– Я в школі зробила. Їй-Богу!
– Якщо завтра буде погана оцінка, я виставлю твого бомжа на смітник, і буде він далі жити, як жив досі.
– Оскар, ходімо.
Собаці явно не хотілося йти з теплої хати. А ще, напевно, був острах, що його знову виставлять на холод, під мокрий осінній дощ. Але теплий голос дівчинки якось заспокоював.
– Ходімо, Оскаре. Ми не надовго. Так треба. Перед сном. Я ще не маю повідка. Ми купимо. А поки що ходімо так.
Собака неохоче пішов до дверей.
– Він все розуміє, – раділа Оксана. Коли за донькою зачинилися двері, Петро Петрович суворо глянув на дружину. Жили вони дружно. У них ніколи не було суперечок. Все вирішувалося у злагоді і приязні. А тут…
– Ти, Маріє, поводиш себе ну принаймні нерозумно. Як підліток. Навіщо ти загострюєш комфлікт там, де його нема? На рівному місці.
– Так! Із-за того бомжа ми ще й посваримося.
– Я просив більше так його не називати. У нього є їм’я, як у нас з тобою.
– Зрівняв.
– І потім… Не загострюй стосунки з дитиною. Потім буде значно важче їх налагоджувати. Оксана хоче мати собаку – то нехай має. Навіщо перечити, коли нема такої потреби?
– Потакай їй, потакай. А потім вона слона захоче. Чи лева.
– Не захоче вона ні слона, ні лева. А собака – це дуже добре. Це дисциплінує. Запевняю тебе, ти з часом сама до нього звикнеш. От побачиш. Головне – не треба налаштовувати себе на агресивний лад. Агресія ніколи не приводить ні до чого доброго. От вони прийдуть – і ти спробуй погладити собаку.
– Погладити? Та нізащо в світі.
– А я тебе прошу. Я хочу, щоб у нашій хаті був мир і злагода. Як завжди. А для того хтось інколи мусить чимось поступитися. У нас росте донька. У неї свої уподобання. Ми мусимо їх прийняти і зрозуміти.
– Не збираюся я йти у неї на повідку.
– І я не збираюся. Але ж не можемо ми постійно нав’язувати їй свою волю. От, мовляв, тільки так правильно, як ми робимо. Бо ми – вершина досконалості. Не такі вже ми й досконалі. Це насилля над особистістю.
– Ти заговорив штампами. Як у газетних статтях.
– Нехай так. Але ж я правий. І не все в газетних статтях так вже й погано.
– А це насилля над моєю особистістю. Ти так не думаєш?
– Ну… Так ми з тобою ні до чого не дійдемо. Тихо. Ідуть. Бери себе в руки.