Якийсь час Петрик відлежувався вдома. А коли прийшов до школи, то на перерві відкликав Оксану і дістав з рюкзака чималий шмат ковбаси.
– На, передай Оскару і скажи, що це від мене. Можеш ще сказати слово «рятувати». Він його знає.
Оксані стало ніяково.
– Чи ти думаєш, що Оскар у нас голодний?
– Ні, я так не думаю. Та як ти не розумієш? Йому буде приємно, що про нього не забули.
Довелося взяти. А потім Петрик приніс шоколадку.
– Це теж йому. Я знаю, що собаки люблять солодке.
– Йому ж не можна. У нього може бути діатез.
– А ти йому по шматочку давай. Але кажи, що це від мене. Хотів би я мати такого собаку.
– Завести собаку не складно, але ж за ним доглядати треба. Це ж не іграшка.
– Я доглядав би. Але батьки не погодяться, бо я погано вчуся.
– А ти підтягнися.
– Спробую. Але, думаєш, це легко? Я все запустив.
– Якщо дуже хочеш собаку, то підтягнешся.
– Спробую. І може колись я теж матиму собаку. Такого, як твій. Щоб рятував.
– Не обов’язково.
– Ні, обов’язково, щоб рятував. Це конче треба. Це найголовніше. Бо ситуації бувають всякі. Ну, я вляпався по глупоті своїй. А у людей всяко буває. Ні, конче треба такого собаку, щоб рятував.

А потім до них прийшла Петрикова мама. Оксани не було. Двері відчинила Марія. На порозі стояла розгублена жінка, скромна, без макіяжу.
– Я мама Петрика Голуба.
– А… Хто такий Петрик Голуб?
– Це той хлопчик, котрого врятував ваш собака. Я, власне…
– Оскаре, це до тебе. Твоя гостя. Проходьте, проходьте. Ось він. Вже зустрічає. Він гостей любить. Не бійтеся. Він не кусається. Я часом аж сердита. Бо може інколи й треба когось куснути, та Оскар не до того. Сідайте. Оскани ще нема. Вона б вам про нього більше розказала. Я спершу ніяк його не хотіла. А тепер змирилася. Навіть прив’язалася до нього.
– Такого собаку не можна не любити.
– Наш Оскар став такий популярний, як кінозірка. Вже й журналісти приходили. Та Марко Григорович сказав розголосу не робити, ніяких інтерв’ю не давати.
– Я розумію вчителя. Навіщо йому, щоб про таку пригоду в їхній школі газети писали? Це цікаво, але не дуже престижно.
– А журналістам що? Матеріал.
– Марко Григорович просив не розголошувати, нікому нічого не розказувати. Але хіба ж таке втримається за зубами? Я сама отетеріла, коли мої розказали.
– Мені тепер самій смішно, як я тих журналістів відвадила. А вони настирливі такі. Та я їх не прийняла, собаку їм не показала. Вони конче хотіли сфотографувати його для якоїсь там газети. Я сказала, що все це вигадки, що нікого наш собака не рятував. А щодо фотографій… Собака злий і не любить, щоб його фотографували. Вже вибачай, Оскаре. Мусила на тебе наклеп звести.
Обидві сміються. А потім Петрикова мама звернулася до Оскара.
– Ти розумний песик. Я дякую тобі, що ти врятував мого шибеника.
Собака закрутився на всі боки, загавкав.
– Чого він?
– Ви сказали слово «врятував» – от він і реагує на оте слово. Кого, мовляв, рятувати? Де?
– Який розумний собака. Я тут тобі м’яса принесла. І ковбаски. І куряче стегенце.
– Ну що ви! Він же у нас не голодний.
– Це йому від Петрика. Ти пам’ятаєш Петрика?
– У-у, у-у.
– Пам’ятає. Мої казали, що він біля Петрика цілий вечір сидів. Стеріг, видно. Тепер мій малий просто марить собакою. Я йому кажу:
– Не всі собаки такі розумні, як Оскар.
Та я його не переконала. Мріяти про собаку він не перестав. Ми з чоловіком пообіцяли йому купити собаку, якщо підтягне навчання. Може хоч так. Хлопець здібний, може вчитися, та ледачий. Поки що старається, та не знаю, чи надовго його вистачить.
Петрикова мама пішла. Холодний сірий дощ припинився. Небо прояснилося. Світило сонце. Зі школи бігла Оксана. Їй назустріч біг Оскар. Вони зустрілися, і їхній радості не було меж.