Хлопчик лежав, знесилений від болю, від спраги і переживань. Раптом він почув знайомий гавкіт.
– Оскар, – прошепотів Петрик спраглими губами. І тут він побачив собаку. Оскар підбіг, лизнув хлопчика і далі побіг.
– Не кидай мене, песику, – заплакав Петрик. А потім заспокоївся.
– Він мене знайшов! Він зараз когось приведе.
І не помилився. Оскар повернувся з радісним гавкотом, а за ним ішов Фізер, Петриків тато і ще двоє чоловіків.
– Живий! – вигукнув тато.
– Та живий. А міг би… – сумно сказав Марко Григорович. – Ну що, орел? Долітався? Та щоб я ще коли-небуть взяв тебе в похід? Та ніколи в житті.
Тут-таки крутився Оскар, чекаючи похвали. Його хвалили всі по черзі і всі гуртом. Петриків тато заледве його не цілував. Марко Григорович погладив собаку і схвильовано сказав:
– Ти, Оскаре, заслуговуєш медаль, та, оскільки у нас медалі нема, ти матимеш сьогодні подвійну порцію м’яса.
– О, його сьогодні загодують.
– Розумний собака.
В найближчій лікарні хлопчикові надали найпершу допомогу.
– На щастя, хлопче, нічого серйозного. Ти, видно, в сорочці родився. Синці, подряпини, та забиття. До весілля загоїться. Могло бути значно гірше. А могло бути зовсім зле. От з ногою трохи складніше. Слава Богує, не перелом, але вивих дуже серйозний. Думаю, урок ти дістав добрий. На все життя. Або хоч на якийсь час. В гори самому йти не можна. Навіть досвідченому. Гори того не люблять. Добре, що ви автобусом. Можеш їхати додому, а там вже відлежишся під маминим наглядом. Думаю, батько вже бити не буде. Хоча вартувало б. Та ти вже своє дістав. А зараз не полінуюся вийти і глянути на твого рятівника. Такого собаку я і сам хотів би мати. Він часом не продається?
– Ні, він не продається.
– А то я купив би. За добрі гроші.
– Наша учениця його на смітнику підібрала.
– А можна його погладити?
– Можна. Він зовсім не агресивний.
Оскар чхнув. Всі засміялися.
– Буть здоровий, песику. Він мене дуже ліками тхне.
– Так. У нього нюх особливий. Он хлопця знайшов по запаху його кросівок.
– Мабуть, серйозно пахли.
– Часом не знаєш, що гірше, а що краще.
– Добре те, що добре закінчується.

Прощальний вечір біля вогнища не зірвався. Була подвійна радість: Петрик знайшовся. Краже б він не губився. Але це вже таке… Оскара дійсно загодували. Аж Фізер зупинив.
– Досить з нього. він вже ситий. Переїдати собаці, як і людині, не годиться.
А Оскар що, прибіг до Оксани, лизнув її, погавкав, розказуючи про свою пригоду, та й побіг до Петрика і вже весь вечір був біля нього. Аж Оксану ревнощі взяли.
«Ти диви, – думала дівчинка, – можна подумати, що це Петриків собака».
Марко Григорович побачив, що дівчинка переживає. Він якось усе помічав.
– Ти, Оксано, не дивуйся, що Оскар весь вечір біля Петрика. Це його, як би то сказати… Зздобич, трофей, заслуга.
– Я розумію. Але це мій собака.
– Та твій, твій. Не хвилюйся, він тебе не забув. Дай йому Петриком натішитися. Він його врятував.