Погода стояла, як на замовлення. Тепло, на небі ані хмариночки. Смерековий ліс зустрів туристів осінньою задумою. Бо що смерекам осінь? Вони зелені. Однак наче якісь сумні.
– Це ліс вже до зими готується.
– А як він знає, що вже зима скоро?
– Знає. Він багато чого знає. Ще може навіть більше, ніж ми.
Оскар тримався ближче до гурту. Його бентежили лісові запахи. А може й звіра якого чув. Був біля Оксани. Чи її оберігав, чи сам шукав у неї захисту. Діти поводили себе тихо і стримано. Навіть найбільшим пустунам чомусь не хотілося пустувати.
– Вплив лісу, сказав Марко Григорович. Благородний і умиротворений.
– А чугайстер до нас не прийде? – спитала Марічка, що несамовито вірила в казки.
– Не прийде. Нас багато. Побоїться. А якби й прийшов? Він лиха нікому не робить.
– Тільки нявок не любить. Правда?
– Так кажуть.
Поставили намети. Розклали вогнище. Кашовари взялися готувати куліш. Всі з нетерпінням вже його чекали. Смериковий ліс навіював всім спокій і додавав апетиту.
– Завтра підемо в гори, – сказав Марко Григорович.
– Пішки підемо?
– Трошки під’їдемо, а там – пішки. Бо що це за похід, щоб ноги ненатомити? І, думаю, не зайве нагадати: нікому нікуди не відлучатися. Ні на крок. Місцина вам не знайома. Тут легко можна заблудитися. Та й не виключено, що якийсь звір може десь причаїтися.
– Ой!
Це хтось з дівчат.
– Боятися нема чого. Він до нас не вийде. Нас багато…
– Нас не подолати.
– І у нас вогнище.
– І Оскар.
– Ну, ясна річ, і Оскар. Теж наш охоронець.
Ще довго сиділи біля вогнища. Розповідалися казки, всілякі історії. Здебільшого страшні. Марко Григорович грав на гітарі, співав сам, співали всі разом. Ніяк не хотіли розходитися по наметах. Аж поки Марко Григорович не скомандував:
– А зараз спати. Всім на добраніч. Вранці нікому не дам вилежуватися. Зарядка, вмивання, в потічка вода холодна, підігріву не буде, сніданок і – в похід. Мами нема. Заступитися нікому.
– А навіщо та зарядка?
– Хто це там такий розумний? Вдома – як собі хочете, а тут – спортивна дисципліна. Я нікому не обіцяв пуховиків і пундиків. На добраніч.
Дорослих було небагато, та все ж були. Окрім Марка Григоровича, ще троє вчителів, троє батьків і дві мами. А ще з шкільної їдальні взяли дві кашоварки. Вони мали дбати, щоб діти були ситі.
– Достатньо, – сказав Марко Григорович. – Але мусите з дітей ока не спускати. Про власний відпочинок забутьте. Відпочивати будете на роботі. За дітей відповідаю не тільки я, але й ви.
Петрик Голуб був пустуном з пустунів. Росточком невеличкий, але вертлявий, жилавий, міцний. Щонайвище дерево – Петрик на ньому, на самій маківці.
– Негайно злізь, – терпне хто-небуть з дорослих. – Розіб’єшся.
А Петрик сміється, співає і розгойдується на тонкій гілячці. Отакий був Петрик Голуб.
– Ти не голуб, ти – шуліка, – спересердя сварив його Марко Григорович за його пустощі.
– Я не голуб і не шуліка Я – орел.
– Ну-ну. Тільки не літай дуже високо, бо боляче буде падати.
Їхати в Карпати! Хіба можна було їхати без Петрика? Карпати такого не вибачили б. Це ж поїздка саме для нього. А тут Фізер вперся.
– Ні вже. На свою відповідальність я того Голуба не візьму. Як собі хочете, – казав Марко Григорович. – Якщо він хоче їхати, нехай їде хтось з його батьків.
Погодився їхати батько. Він любив свого сина і не міг припуститися, щоб хлопчик не поїхав.
– Тепер я вже скидаю його зі своєї голови, – полегшено зітхнув Марко Григорович. -Тепер за нього відповідаєте ви.
– Ясна річ, – погодився Петриків батько, спокійний, врівноважений, повна протилежність своєму синові.
Перші два дні все було гаразд. Оченята у хлопчика горіли. Все йому було цікаво. І намети ставити він допомагав, і хмиз для вогнища носив, і кашоваркам допомагав, навіть картоплю чистив, – всі ним нахвалитися не могли.
На третій день група розділилася. Частина поїхала на екскурсію по замках, а частина залишилася відпочивати на базі.
– Ви тут не дармуйте. Готуйтеся до прощального вечора. Тільки далеко не розходьтеся, бо кажуть, що тут дикі кабани водяться.
Петрик зостався. Йому дуже кортіло пбродити по лісі самому. Дикі кабани – то пусте. Петрик на найвище дерево залізе. То що йому дикі кабани? Нехай собі хрюкають. А може ніяких диких кабанів і немає. Може Фізер так їх навмисне налякав, щоб не розбігалися. Словом, Петрик зостався. А Петриків батько та ще дехто з дорослих захопилися збиранням грибів. А хто знає грибників, то той знає, що це захоплення дужче від розуму. Петрик те знав. І коли його батько знайшов кілька грибів, а серед них був і білий, Петрик посміхнувся і чимдуж побрів у найгустіші зарості, щоб його не бачили, щоб про нього забули. Бродив він по лісі, бродив, а потім майнула думка:
«А що, коли в гори? Групою – то одне, а от самому… Ні, я високо забиратися не буду. Це і справді небезпечно. Але там є одна скеля, схожа на якогось звіра. Я ще тоді хотів на неї залізти. А Фізер не дозволив. Сказав, що вона дуже стрімка. Що там стрімка? От я й залізу. Постою на тій звірюці. Шкода, що не можна зазнимкувати. Ото був би клас. Та вже що? Обійдеться. А ще, пам’ятаю, Фізер сказав:
– Ця тварюка дуже норовлива. Вона нікому не дозволяє на неї залазити. А хто залізе, того вона скидає вниз.
Дурня! Мене не скине. Я залізу на саму її голову. От тільки пішки йти далекувато. То нічого, дійду».
І дійшов. Дійшов до тієї скелі, що нагадувала якусь головату тварину. Вона була не дуже й висока, але й справді стрімка. Не без зусиль хлопчик видерся на ту скелю і тепер стояв у тієї звірини на голові і сяючими очима переможно дивився на світ. стояв і думав собі:
«Ні, що не кажіть, а гори – це класно».
І як воно так сталося – Петрик і досі збагнути не може. Але… Він полетів униз. Хапався за поросль, заторможуючи падіння, але добряче-таки гепнувся. Може й знепритомнів, скорше від страху, ніж від болю. А може й від болю. Боліло таки нестерпно. Було б гірше, або й зовсім зле, якби Петрик упав на каміняччя. Та він упав на смерикову поросль. Молоденькі смерічки насіялися. Ще не смерічки, а так… Вони утворили такий собі килим. Він спружинив і врятував хлопчика. Петрик отямився. Треба якось… Спершу наче не дуже боляче було, та коли спробував ворухнутися, отут і відчув все сповна. Боліло все тіло. Особливо спина. А ще, падаючи, пошкодив ногу. Чи зламав, чи так сильно вивихнув – хто зна. Словом… Рухатися він не міг.
«Таки скинула проклята тварюка. Фізер мене тут не знайде. Тато тим більше. Може й досі гриби свої збирає і не помітив, що мене нема. І буду я тут лежати до кінця світу. Так мені і треба. Щоб знав…»
І Петрик заплакав. Плакав довго і невтішно. Тут можна було плакати. Однак ніхто не побачить. Це тільки при всіх Петрик вдавав з себе сміливця. Він і був таким, але зараз… Це був маленький шестикласник. Йому боліло і він не знав, що робити.
«Ах, як хочеться пити. Їсти ще можна терпіти, але пити…»
Десь неподалік дзюрчав потічок. Але що з того? Це ще дужче посилювало спрагу.
«Безглуздя якесь. Ні, так лежати не можна. Треба…»
І Петрик вже вкотре пробував встати, та йому це не вдавалося.
«А що, коли тут і справді дикі кабани водяться?»
І хлопчикові вчувалося хрюкання і якесь шемиркання. Брудний, заплаканий, змучений болем і тривогою, лежав Петрик і вже ні на що не сподівався.
«Телефон… Ні, не загубив. Розряджений. І для чого дурням телефон? А кликати на допомогу… Хто почує? Людей поблизу нема. А ліс поглинає всі голоси, наче насміхається над Петриком: ага, ти хотів – от і маєш! Хоч би чугайстер з’явився. Страшно, та нехай би вже. Я б його попросив. Кажуть, що він добрий. Та все це казки. В них Марічка вірить. Але як в таке можна вірити?»