Помешкання для привидів (радіоп’єса)

(Присмерк. Пустельна місцина. Зарості терену, глоду і ялівцю. Бур’ян, молоді деревця, що насіялися невідь-звідки. Неподалік видно руїни занедбаного замку. Вцілілі вежі вражають величчю, могутністю і неприступністю. Ухає сова. На сцені троє підлітків, хлопці років п’ятнадцяти. Вони вдивляються в замкові руїни).

Микола: Шкода, що тим замком і досі ніхто не займається. Цікаво. Он які вежі. Вони добре збереглися. Приїжджали б туристи.
Петро: Тоді нам би сюди ходу не було.
Іван: А чому б не було?
Петро: Ну, була б охорона і всяке таке.
Микола: Кажуть, що тут і зараз по ночах чути музику і гульбища.
Петро: Так. Моя бабуся казала, що сама чула. А часом чути плач і шмагання різками.
Іван: От би послухати.
Микола: Послухати – то дурня. От якби побачити.
Іван: То це треба тут всю ніч просидіти.
Микола: Що тут сидіти? Тут і так нічого не побачиш. Хіба щось почуєш. Дурня! От якби в замок потрапити – отак би можна…
Іван: Ти що! Страшно. Там же привиди.
Микола: Звичайно. Це не для страхопудів.
Іван: Ти хочеш сказати, що я страхопуд?
Микола: Нічого я не хочу сказати.
Іван: Я просто чув, що тут по ночах всяка чортівня вештається.
Петро: То нехай собі вештається. Ми також вештаємося, хоч і не чортівня.
Микола: Тихо, хлопці, щось наче шелепотить.
Петро: То у вухах у тебе шелепотить. Привиди безтілесні. Вони рухаються…
Жіночий голос: А чого це ви, бахурі тут заглядаєте? Що вам тут треба?
Іван (притишено): Графиня.
Микола: Та ми просто так. На замок прийшли подивитися.
Жіночий голос: А чи не хотіли б ви часом просто так потрапити у підземелля? О, там вже надивитеся і наплачетеся. А головне те, що звідти вам вже ніколи не вибратися. Ніколи! А кісток людських там видимо-невидимо. І ваші кісточки долучаться, якщо дуже захочете.
Микола: Ну навіщо ви так, пані? Ми просто собі хлопці. Ми не знали, що сюди не можна.
Жіночий голос: Не можна. А якщо ви просто собі хлопці, то нема чого лазити куди не слід. Та ще й поночі.
Микола: Скажіть… А ви графиня?
Жіночий голос: Ач, який цікавий, це не завжди добре. Я – графиня. А що? Чого це тебе так цікавить?
Микола: Чули про вас. А чому ви не вийдете до нас, нам не покажетеся?
Жіночий голос: Забагато честі. Ти так не думаєш? Та й потім… Не хочу вас лякати. У мене вигляд… Мене граф стратив. За зраду. Чули мабуть.
Микола: Та чули. А ще чули, що ви дуже гарна.
Жіночий голос (зі сміхом): Була.
Микола: І все ж… Хотілося б глянути.
Жіночий голос: Донька моя Евеліна ще краща за мене була. Он чуєте? Співає… (чути тихий дівочий спів) у вежу я її зачинила.
Микола: Навіщо?
Жіночий голос (зовсім поряд, голосно): Таємниць закортіло? Не раджу. Ану… Хутчіш звідси. Не наривайтеся на біду.
(За хлопцями тільки залопотіло. Якийсь час сцена порожня. Кричать цикади, ухає сова, чути дівочий спів. З різних боків знову сходяться хлопці).
Іван: Ну й налякала нас та стара пані.
Петро: Тебе і кицька налякала б. Подумав би, що вовк (сміється). А я зовсім не злякався.
Іван: Не бреши. Не злякався він!
Петро: А от і не злякався.
Микола: А я думаю, що це ніяка не графиня була.
Іван: Не графиня? А хто ж?
Микола: Думаю, що це була баба Пріська. Вона вже давно хвалилася, що її тут за сторожа поставили.
Петро: Хто поставив?
Іван: Та ніхто її не ставив. Сама себе поставила. Просто придумала собі стара та й тішиться.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three × 1 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.