Микола: Ти не справжня змія. Ти – привид.
(Штрикає змію ножиком. З неї з шипінням виходить повітря. Змія падає. Інші змії кидаються в розтіч).
Микола: Так… Тут має бути вихід.
(Важно оглядає стіни).
Микола: Є! Знайшов! Тепер тільки відчинити.
(Якийсь час порається біля замка. Нарешті зі скрипом і з натугою двері відчинилися).
Микола: (радісно). Скільки часу ті двері не відчинялися.
(Гукає у глибину підземелля).
Микола: Ви вільні. Можете виходити.
Голоси: Нам нема куди іти. Тут наше помешкання.
Микола: А й справді. Куди їм іти?..
(Поряд з Миколою з’являється чоловіча постать).
Постать: А я все таки піду. На волю. Хоч тепер. Дякую тобі, парубче. Ти сміливий. А я таким не був.
(Виходить. За чоловіком виходить Микола).
Микола: Де ж це я? (Присвічує). Та це ж я тут у яру, неподалік від замку. Хлопці напевно розбіглися з переляку.
(Петро розгублено стоїть. Поруч з’являється Микола. Петро спершу лякається, а потім дивується).
Петро: Миколо, ти?
Микола: Та ж я. Не привид.
Петро: Як же ж ти вибрався?
Микола: Та… вибрався. Дівка не без щастя, козак не без долі. Я ж хлопець з головою – от і вибрався. А де Іван?
Петро: Та той миршавий додому пішов.
Микола: Злякався.
Петро: А я вже не знав, що робити. Думав: до ранку почекаю, а там вже піду по допомогу.
Микола: Все гаразд. Тепер нам однак треба бути до ранку. Все ж цікаво, як складеться доля козака і тієї панночки. Це ж легенда. А може їм допомога буде потрібна.
Петро: Авжеж цікаво. Я тільки боюся, що, коли графиня вийде, то вона нам не повірить, що Тиміш не приходив, і таки загляне у вежу. І знову не дасть їм дочекати до півнів.
Микола: То правда. Ми її не зупинимо. Шкода легенди. Треба зробити так, щоб графиня не заглянула у вежу. А-а! Придумав!
(Щось шукає, присвічує ліхтариком).
Микола: Знайшов.
Петро: Що знайшов?
Микола: Крейду.
Петро: І що?
Микола: А тепер підсади мене. Я по стіні вежі хрести намалюю. А ти знаєш, що ніяка нечесть на хрест не піде. Хрест її не пустить. Треба скорше. Аби тільки встигнути. Графиня ось-ось може з’явитися.
(Петро підсаджує Миколу. Микола малює).
Микола: Все. Не дуже рівно, але то нічого.
Петро: А що, коли вона знову закине тебе в підземелля?
Микола: Це не страшно. Вона ж не знає, що я вже те підземелля обжив. А я їй таку локшину на вуха навішаю, що тільки ну. А знаєш, брехня це не завжди зле. Інколи ловка брехня – це навіть дуже добре.
Петро: Тихо. Либонь хтось вийшов з замку. Ховай ліхтарик, бо лишимося без світла.
(З’являється графиня).
Графиня: Ну що? Козак не з’являвся?
Микола: Ні, нема.
Графиня: Чекай, чекай, розумнику. А чи не тебе я недавно кинула у підземелля?
Микола: Ні, не мене. Я щойно тільки прийшов.
Графиня: Та це ж ти був, негіднику.
(І вже хотіла вхопити хлопця за руку).
Графиня: Але ж ти не міг звідти вийти. Ніяк не міг.
Микола: А-а, то це, напевно, був мій брат.
Графиня: Але ж він був точнісінько такий, як ти.
Микола: А ми з ним близнюки. Ніхто нас не розрізняє. Навіть батьки нас плутають. Ще мама сяк-так розпізнає, а батько – так той ніколи. Інколи, ви не повірите, Микола щось вчучверить, а дістається мені. Та я вже мовчу. Що буду казати? Щоб ще брату влетіло?
Графиня: Он воно що! А я й не думала, що таке може бути. Цікаві ви хлопці, скажу я вам. (Зітхнула). А я зовсім відвикла від людей. (До Петра). То не приходив козак?
Петро: Та ні, не приходив.
Графиня: Або ти брешеш, або ти прогавив його. Мусить він тут бути. Ще не було такої ночі, щоб він не приходив. Ось вже третє століття. Ну нічого. Зараз я загляну у вежу і наполохаю голубків. Ой, наполохаю.
(Підходить до вежі і зупиняється).
Графиня: Не розумію. Наче якась сила мене зупиняє. Що за мара! Я завжди добиралася у вежу через оце вікно. А сьогодні щось…
(Ще раз підходить до стіни). Не можу! Я могла б пройти в замок та й відімкнути вежу, але вже й сама не пригадаю, куди я ті ключі поклала.
(Гукає) Евеліно! (Ніхто не відповідає). От клята дівка! Ніяк не хоче скоритися матері. Піду я таки і пошукаю ключі. Мусять же вони бути. Я певна, той волоцюга у неї. Ось зараз я їх… (Здалека чути, як кукурікають півні. Графиня зникає. У вежі відчиняється вікно. Виглядає козак Тиміш, усміхнений, з чітко окресленими рисами обличчя).
Козак: Хлопці, ви тут? Як добре. Нам потрібна ваша допомога. Нам треба якось звідси вибратися. Та от як? Тут висота серйозна. Ми вже не привиди, а люди. Легенда ожила. Що ви підкажете, хлопці?
Петро: Треба подумати.
Микола: Що тут думати? Десь тут неподалік я бачив пожежну драбину. Зараз ми її притягнемо – от і все.