Петро: Чекайте, хлопці, а може й справді її хтось поставив
Іван: А хто міг би її поставити? Ніхто тим замком не займається і туристів сюди не водять. Вигадала собі стара і квит. Та й що тут стерегти? Від кого?
Петро: Від кого стерегти? Та від нас. Дай нам волю, то ми той замок вже давно по цеглині розтягнули б. А це ж історія.
Іван: Яка там історія. Помешкання для привидів – от і все.
Петро: А ті привиди, якщо хочеш знати, це теж наша історія. Вони ж колись були людьми, живими людьми. А баба Пріська… Не вигадала вона. Хтось міг і справді поставити її тут за сторожа. Може навіть графиня. А що?
Микола: Не знаю, чи поставили бабу Пріську за строжа, але, думаю, ото і вона була, запевняю вас.
Іван: А я все-таки думаю, що це була графиня.
Петро: Ти, Іване, просто любиш страх нагнітати.
Іван: Ти ж кажеш, що нічого не боїшся.
Петро: Бо й не боюся. То ти страхопуд.
Іван: Я страхопуд, та, якщо хочеш, то я…
Микола: Тихо, хлопці, тінь якась.
(У темряві виринає постать. Вона наближається. Це козак. Він у козацькому строї, з шаблею).
Козак: Здорові були, козаки. А чого це ви не на Січі? Чи на бусурмана чатуєте?
Микола: Січі… нема…
Козак: Нема! А куди ж вона в гаспида поділася?
Микола: Січ зруйнували. Давно.
Козак: Зруйнували, кажеш? Ото халепа. Годилося б… Та зараз мені ніколи. Я, власне, не за тим сюди прийшов. (Придивляється до хлопців). Е-е, то ви ще не козаки. І не джури навіть. Джуренята. Замолоді. Та молодість – то не клопіт. Тим паче, що вона минає.
Микола: То нічого, що замолоді. Ми могли б…
Козак: Знаю, що могли б. Ви мені краще скажіть, як вилізти на ту вежу.
Микола: Не знаю. Драбини нема. Та й вежа вже дуже стара. Може й обрушитись.
Козак: Не обрушиться. Я легенький. А драбини… нема – то й нема. Там у вежі, хлопці, дівчина моя замкнена. Не чули? Співала?
Микола: Чули. Співала.
Козак: То вона мене кликала. А пані не виходила?
Микола: Виходила. Сварила нас. Підземеллям грозилася.
Козак: То графиня. Мати моєї коханої. Коли ще вийде, не кажіть, благаю вас, що я тут був. Нам би тільки побути разом з моєю коханою, разом, доки півні заспівають. Тоді вже нас ніхто не розлучить. Графиня те знає, а тому ревно пильнує. Вже третє століття пильнує. І жодного разу мені не вдалося уникнути її пильної уваги. Таки встереже мене і не дасть нам з коханою разом до півнів побути.
Микола: На скільки я знаю, то всякі, пробач, привиди бояться співів півнів. Як тільки півні заспівають, вони зникають.
Козак: То правда. Але ми з Евеліною не просто привиди. Ми – легенда. А легенда не боїться ні співу півнів, ні денного світла. Бо ми – чиста і вірна любов.
Микола: А що з вами потім буде, коли дочекаєтеся ви співу півнів?
Козак: Тоді ми повернемося у цей світ і, ніким не впізнані, доживемо у ньому свої роки, котрих ми не дожили.
Микола: І не будете більше привидами?
Козак: Ні. Ми будемо звичайними людьми. Ніхто й не знатиме, що ми з легенди.
Микола: Тоді це дуже важливо.
Козак: Нам це ніяк не вдається. Що ж, спробуємо ще раз.
(Підскочив, як злетів, і завис навпроти віконця).
Козак: Кохана, зоре моя ясна! Відчини віконечко. Нехай поцілую я тебе, моя ластівко.
(Рипнуло і відчинилося вікно у вежі).
Дівочий голос: Тимоше! Соколе мій! Мати почує. Вона проклине нас.
Козак: Вона вже давно прокляла нас. Та наше кохання тільки сильнішає від її прокльонів.
(Козак зникає у віконці вежі. Тільки шабля задзвеніла, вдарившись об мур).