Тетяна Фролова спогади та роздуми

Повернувся син з війська та й питає:

«що то причина, що на самім полі тополина?

  • Не питайся, сину,про таку причину.
  • Візьми сокирчину, зрубай тополину».
  • І тополя заговорила:
  • «не рубай ня, милий, я твоя дружина,

зелні листочки- то наша дитина».

От після наших пісень задумається дитина, чи зламати ту гілочку, чи, може, може вона жива. Якщо прийде хлопчакові в голову поцілити з рогатки у птаха, то, можливо, зупиниться він, згадавши слова:

«ой, то не зозуля- то рідная мати».

А як можна уявити собі зростання дитини без обрядових пісень. Дитина їх чує самого малечку. І дитячі, і дорослі. І всі вони засівають душу дитини добром. Може, щось вже й і втрачені. Може, треба поспішити розпитати в старших людей, як воно було колись…

На Івана Купала =або Купала= на великому чиємусь подвір’ї ставили вербу, прикрашали її букетами з найкращих квітів, від невеликих яблук та й водили довкола неї хороводи, співаючи пісень, яких не співають ні на які інші свята. Кожній дівчині- з її милим. Славили дівчат роботящих, вродливих

«ой, на городі отава,

З ким ти, Галюню, стояла?

– Ой з тобою, мій Іванку,

З тобою, як той ясний

Місяць з неба».

А потім несуть вербу до річки купати, співаючи на все село:

«ідіть, всі люди, поглядатися,

як верба буде купатися».

І нема байдужої дитини. Бо в кожній пісні- дійство, магічна сила.

А колядки…

Про це вже сказано багато- та в одному селі я почула таку легенду.

Ходила по селі чума. Косила людей, не розбираючи. Хтось сказав людям, що треба колядувати.і от, у жнива, зав’язавши перший сніп, люди заколядували. І припинилася хвороба, очистилося село.

Чи ж не ту силу відчувають діти, котрі ходять від хати до хати з колядками?тільки ж і тут наше сьогодення накладає свою жорстоку лапу. Бо ж і тут зникає краса і хвилювання від обрядового співу, а починає діяти чорна магія бізнесу. А скільки дадуть? Отоді вже мудра народна правічна педагогіка втрачає свою силу.

Необхідно згадати і роль пісень, що виховують в дитини любов до своєї землі, до її героїв.

Ті, згнову ж таки, ні, це не пісні зі сцени, а ті, що почує дитина в своїй родині, від старших, чи від сусідських дідусів чи бабусь. Отака пісня, може часом ще ніде не надрукована, не записана, не пошліфллована вченими композиторами, западе дитині в саме серце і залишиться на все життя.

«виряджала мати сина

Під Крути до бою.

Розчесала чорні кудрі

Понад головою.

Іди, іди, мій синочку,

Довго не барися,

Як побореш воріженьків,

Додому вернися».

В народних піснях закладено все те, що має увійти в душу дитини, щоб зростити її гідною гордого імені людини, створеної Богом. Але ж ті пісні треба донести, вкласти в дитячу душу. І таким педагогом має бути мати. І не має тут значення освіта, фах, а лиш те, чи знає сама мати достатньо таких пісень, чи, може, їй самій ще треба навчитися їх у старших людей, поки не відійшли вони у небуття, а з ними і їх пісні- величезне надбання нашого народу, неоціненний скарб. Почнемо ж, щоб не було пізно.

 

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × five =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.