Тетяна Фролова спогади та роздуми

Спогади та роздуми

І все-таки,я  мабуть, найперше поетеса. Не письменниця, не казкарка, а поетеса. Бо, як тільки сумую чи плачу, радію чи сміюся то найперше народжуються вірші чи пісні. І я настільки з ними злита, що вже важко мені самій розібратися, де я, а де мої вірші. Пишуться, пишуться часом ті вірші переходять у пісню і я й сама не помічаю, як наспівую їх, як народжується до них мелодія, часом голосом прийнятна, а часом примітивна. Потім та мелодія десь губиться, бо мені ліньки записати на свій диктофон, а часом я її сама покидаю- і залишається вірш. Мабуть тому кажуть, що мої вірші легко лягають на музику. Може лягають.

Отже, вірші. Вони такі різні. Але мені завжди хочеться, щоб їх хтось прочитав чи послухав. Тому іноді на наших з Лайошем концертах я читаю вірші не із своїх збірок, щоб їх рекламувати. А читаю щось нове, щойно написане, інколи з своїх чорновиків. Після концерту підходять люди, питають, де ті вірші надруковані, а вони ще ніде не надруковані, вони щойно вихлюпнулись з моєї душі. Вони ще теплі, то може й когось  зігріють. Бо то неправда, що в наш час люди не люблять і не сприймають поезію. Люблять і сприймають. Тоді я сама дивуюся, як котрийсь вірш зворушить когось до сліз. Знаходить людина щось таке, що торкається її особисто, і виходить так, що цей вірш написаний саме для неї. Отоді я й думаю: ДОбре, що ті вірші, ті мої поетичні збірки ідуть до людей. Нехай ідуть. Може проллються вони чиєюсь усмішкою чи сльозою і принесуть комусь полегкість.

Отак про вірші. А про себе? А про мене говоритиме моя поезія. Про мене і про тих, для кого чи про кого вона написана. Бо не всі ті вірші про мене, є й про інших, близьких мені, а часом і про не дуже близьких людей.

Іду до вас, спішу до вас, дорогі мої люди. Спішу зі своїми віршами, з повінями, солоспівом, соком дикої груші, з їх таїною, зі своїм відкритим серцем. Беріть ті вірші, пригубіть терпкого соку дикої груші, тієї води, котру треба неодмінно зачерпнути в долоні, пийте, омийтеся, тільки не будьте байдужими до життя, до світу, самі до себе і до своїх близьких. Надихайтесь тим вітром, що підняв мене на крило та й поніс у мою Білозірку, що на Тернопільщині, поніс мене у дитинство. Бо ми всі в зачарованому колі, бо кожному з вас потрібна свічка, що ніколи не згасає, і любові, котрої не можна зрікатися. Навіть з віком, навіть тоді, коли вам… а втім… це не вже й важливо, скільки вам років, аби тільки у вашому серці була любов і було світло і щоб ні краплини зла. Це- наголовніше, ні краплини зла. Якщо так, тоді мої вірші для вас, тоді саме до вас я йшла все своє життя.

А тепер запитаю щиро і здивовано:

– За що, Господи, подарував ти мені мій талан, мою нелегку долю? Ту долю, котрій я колись першою своєю збіркою кинула виклик? Ні, не зла моя доля, нелегка, але не зла. Вона навчила мене розуміти і любити цей світ. Вона взяла мене за руку як малу дитину, та й повела поміж житами, щоб відчула все, що мене оточує, щоб я не плакала, не журилася, а… жила.

Хочеться писати про щось таке велике і незвідане, витворити елегію чи мрію, чи кольорову картину людського життя, та щось приземлює, змушує думати про буденне і нецікаве: треба заплатити за воду, за світло, за… За все чим користуємося, води платити. А елегія почекає. Мрія також. А чи дочекається? Може. А може й ні. А муза? Вона теж почекає. А потім піде собі шукати другу письменницю, більш віддану їй, котру ніщо не приземлює, бо ніщо не піднімає до високості. Можливо так і краще, але так я не можу, не вмію, не смію, бо тоді вже це буду вже не я. а собою бути інколи так хочеться. А може й не інколи, а завжди, треба бути собою. Мабуть, що так. Не треба позичати ні одяг, ні маску для обличчя, ні душу. Вже як є, зате моє. От і гаразд. Буду сама собою. Ти вже мені вибачай, моя музо, що не маєш ніяких регалій, ні нагород. Я також їх не маю, і тим не журюся. Зате нас з тобою шанують люди- а це головне, найголовніше. Живімо ж далі, скільки нам ще відміряно. Живімо чесно і правдиво і творімо добро на землі. або поезію заради добра, щоб став добрішим світ…

Дякую тобі, Боже, що не дав ти мені черствого і порожнього серця, що не зійшла я на манівці і не блукала у житті того, чого нема, що не шукала ситості і спокою. Ні, я йшла трудними шляхами-дорогами, жила, як могла, як уміла, і несла людям добро. Дякую і тим, хто підтримував мене на моїх нелегких шляхах, не дав збочити, не дав упасти в прірву розпачу та зневіри. Я іду до вас, люди, і несу в своїх долонях розкрилене своє серце.

 

Благослови, Господи, тобою створений світ!

Нехай в ньому ніхто не плаче і не журиться. Хай ніхто не чинить зла своєму ближньому, нехай всяк дбає про добро і благополуччя своє і чуже. А нам дай, Боже, зносити те, що ти нам посилаєш і дякувати тобі за всі наші радості і  випробування. Гріхи наші прости нам, Господи, і помилуй нас, як милує отець дітей своїх.

Амінь!

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

six + thirteen =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.