Тетяна Фролова спогади та роздуми

22 вересня 2002 рік.

Сьогодні закінчився форум видавців, що тривав три дні. Я так його чекала. Я так переживала, аби щось мені не завадило. І треба ж таке- захворіла! Сиділа на тому форумі зовсім ніяка. все довкола кипить, вирує. І цікаво, і радісно, що сиджу я тут серед таких відомих людей, стоїть столик з моїми книжками. І похвалитися є чим. Маємо свої здобутки. З часу попереднього форуму вийшли: «під каштанами», «крижана дівчинка», «у вітру на крилі», «зимова казка». А ще вийшла Лайошева нотна збірка «обертони». Щойно вийшла ще тепла. Лайош приніс її просто на форум. Обертони- це не кожному дано почути. Їх чують лише музиканти. Не всі, а ті, що мають добрий слух. Лайош їх чує, і тому так назвав свою книжку. Що ж, це слово,наше сімейне свято. Думаю, що і спільнота збагатилася новою  книжкою, новими піснями.

Вже третій рік поспіль я з хвилюванням вбираю в себе цей особливий гомін форуму видавців- діловий, комерційний, емоційний. Для мене справжня насолода з моїми читачами. Це- апогей. Це найвища нагорода. Вони не злукаволять, а навіщо їм лукавити?

– Що у вас новенького?

– Я маю ваші книжки. Але цих у мене ще нема.

– Дайте я хоч до вас доторкнуся до цієї авторки.

– Я вашу книжку «під каштанами» на одному диханні прочитала.

– А скажіть про Євреїв у вас нема?

– А що таке обертони?

 

– Я з богословської академії. Маю вашу «аеліту» нової касети не маєте?

– Дивіться, це унікальні книжки.

– «сей бра-світло». Радий вас бачити.

– Я з Української бібліотеки в Москві. Що ви цього року нам подаруєте?

– Я з Сочі. Українськи культурний центр.

– Я з Тернополя.

«у вітру на крилі» ще не презентувалася? Оксана Герасименко, Григорій Шумейко, наші глядачі, читачі,і старші, і молодші, і зовсім маленькі. А я,  захрипла, як баба яга, і слова не можу сказати- так образливо. Мені не треба вдаватися до всяких штукарських трюків, щоб принадити своїх читачів, ну, от: ходіння на ходулях, або, скажімо, щоб хтось пройшовся голий, прикрившись газетами.

Мої читачі самі знаходять десь мене. Мої книжки видаються не надто великим накладом. Та я рада кожному щирому слову моїх читачів, бо я люблю їх. У них моє натхнення.

– Я була колись на вашому виступі. Ви читали вірш «вертай до Львова». В якій збірці він надрукований?

– Він ще ніде не надрукований.

– А коли він буде надрукований?

– В наступній поетичній збірці.

– А коли вона вийде?

– Не знаю. Коли назбираємо кошти.

– А де можна буде купити її*?

– Тільки у нас.

– Скажіть…- жінка запнулася. – А цей вірш присвячений вашій любові?

Дивовижно. Цей вірш і справді написаний з думкою про Фелікса, але написаний тоді, коли вже Фелікса не було. Дивовижно. Як вона про те здогадалася? І мої дівчата також відразу про це здогадалися. Але ж то мої дівчата. А це стороння жінка, котра про мене нічого не знає. Ні, що не кажіть, а поезія- це незбагненна таїна.

 

Фестиваль «барви життя».

=Мої враження та роздуми=.

На початку грудня 2003 року в Києві проходив фестиваль інвалідів України. На той фестиваль була запрошена і я зі своїми віршами та книжками. Його організував культурно-просвітницький фонд «дружба». Сам фонд існує вже 10 років і був організатором багатьох фестивалів, але фестиваль інвалідів проводив вдруге. Справа нелегка і клопітна. Досить того, що інвалідів на фестивалі десь приблизно 65, а всього учасників десь біля двохсот. Всі інші- це обслуга, супроводжуючі і т.і.

Коли прийшов лист-виклик, яким мене запрошували взяти участь у фестивалі, стало питання: хто профінансує дорогу мені моєму супроводжуючому? Все інше, тобто,проживання і харчування, забезпечували організатори фестивалю. Лист передали до голови обласного управління Утос Ракусі О.Ф.він пообіцяв дорогу нам організувати. Все нібито як і годиться. Але, як виявилось, Олексій Федотович- справжній господар свого слова, по принципу: «хочу- даю слово, хочу- забираю його назад». Бо коли я наступного дня прийшла до пана Ракуси, то він сказав, що грошей у нього нема.

– Але ж ви погодилися?-

– Здивувалася.

– Я просто не зрозумів, у чому справа.

– І що там не зрозуміло? Адже в листі все чітко було написано. А два пільгові квитки і постіль всього 120 гривень. Те, що я все-таки поїхала до Києва- заслуга обласного управління культури.

Отже, я з сином з Сашком поїхала в Київ. Нас зустріли автобусом, поселили в готелі, харчували в ресторані- смачно і досита. Мені здається, що найкращий гурман не мав би до чого прискіпатися. Може, це не найголовніше, але суттєво.

Ми побували у Києво-Печерській лаврі. Ця святиня нікого не зможе залишити байдужим. Жаль тільки, що у нас часу було обмаль.

Скрізь нас возили автобусом. Спершу одним, а коли людей підбавилося, то двома. В нашому автобусі гідом, опікуном, ще не знаю, навіть, як її назвати була премила дівчина Женя Масленко. З усіма питаннями і проблемами- до неї: все розкаже, врегулює, порадить, заспокоїть. Сама стримана

і врівноважена. А молода ж.

Та особливо вразили мене хлопці-волонтери- Сашко Фролов =однофамілець мого сина= Гена М’ясковський. Їм по 18-20 років. Кажуть, що у другому автобусі хлопці-волонтери були ще молодші. Ці хлопці обслуговували інвалідів на візках, робили все, що було треба, самовіддано і радісно. Мене це просто вразило. Але я не сміла щось запитати, що спіткало їх до волонтерства. Звичайні молоді хлопці. А ми кажемо, що молодь у нас якась не така. Запитала про хлопців у Жені Масленко.

А вони вчаться обслуговувати інвалідів на візках, переносити їх, словом, робити те, що треба, і вже, як треба. У них навіть змагання бувають.

– Оце так! Коли ж будуть вчити, як краще проводити сліпого. А може десь вчать? Не знаю про таке, не чула.

Фестиваль називався»барви життя». Він відповідав тій назві. Бачили б ви виставку робіт інвалідів різних категорій: прекрасні картини, вишиття, поробки з дерева, лозоплетіння. Боже мій, скільки ж треба сил людині на візку, щоб намалювати картину. А ще коли часом і руки не дуже слухаються. Фарби дорогі, рамки- не докупишся. Барви життя… але й барви людських бід, людських страждань, людської мужності. Глухонімі, люди на візках, сліпих правда, було менше, здається, вони були тільки учасниками концерту. Були й інваліди, котрих треба було годувати. Вражаюче. Я познайомилася з художницями Наталією Недашківською з Рубіжного і Ларисою Мельникз з Ковеля. Ларису привезла сама голова ковельського Утогу, котра досконало володіла сурдоперекладом.

І якже прикро було мені, що зі Львова приїхала тільки я одна. З Донецької області, здається, щось десятеро. Невже в нашому Львові серед інвалідів таланту забракло? Думаю, що ні. Думаю, що серед інвалідів Львівської області є також свої художники, вишивальниці і т.д. чи як ви гадаєте? Просто, думається, до нас, до інвалідів, діла нікому нема. Наші товариства… та цур їм, тим товариствам!

Був великий концерт, що тривав десь три з половиною години. Бачили б ви танець: жінка звичайна, а чоловік на візку. Як він тільки танцював, що він тільки витворював силою і вправністю свого тіла. На виставці і на концерті моїм коментатором був мій син Сашко. У нього, як і в мене, море вражень.

Призи, дипломи, квіти. На сцені- депутат на візку. Переповнений зал, посмішки, оплески, Лариса Кадирова, що була однією з ведучих. Сама до нас підійшла, почувши, що ми зі Львова. Це робить їй честі.

Підходили люди, дякували за мої вірші. Посміхалися, плакали, благословляли. Ні, певно-таки фестивалі такі потрібні, і не тільки нам,інвалідам, а й звичайним, як тепер прийнято казати, повносправним людям. Може тоді подобрішає світ.

Я також привезла приз і диплом. Але річ не в тім.я могла б і зовсім не поїхати, якби не обласне управління культури. Дякую вам, люди добрі, за підтримку і розуміння.

Під час нагородження поруч зі мною на сцені з’явився фотокор.

– Отак тримайте. Я вас зараз сфотографую.

– Дякую. А звідки ви?

– Я з нашого «заклику».

Прекрасно. так і має бути. Колись у «заклику», звичайлно, зявиться моя фотографія: я стою з фотоапаратом «самсунг», з дипломами і квітами. І десь глибоко присмак гіркоти: до чого тут Утос? моє товариство мені нічим не допомогло.

А ще подумалося: чому ми інваліди, живемо так розрізнено? Чому ми не проводимо спільних вечорів, хіба спортмени контактують між собою. А ми- хіба у нас немає спільних проблем чи захоплень? Хіба інвалід на візку невзмозі зрозуміти сліпого? По-моєму, нам є над чим поміркувати. І нічого все скидати на наші негаразди.

Я не прагнула поспілкуватися з директором просвітницького центру «дружба»Елеонорою Архипенко чи ще з кимось з керівництва. Ясна річ, у них було море клопотів. але хочеться сказати, що центр зробив добру і потрібну справу. І нехай всім тим людям за добро віддасться сторицею.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

7 − 3 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.