Тетяна Фролова спогади та роздуми

«Весняний цвіт», «Берізка», «Зоря вечірня», «Шкільна», «Королівна», «Я стану казкою». А ще… Розгубилися по світу. І ніхто вже ті пісні ніколи не збере.

Мені інколи здається, що я сама в себе вкрала пісні, бо пішла з того невичерпно співучого гурту, з жіночого ансамблю «струмочок». Такого гурту не було, більше нема і не буде. Жаль, що не знайшлося нікого, віддати йому належне, підтримати його, а може й підняти на п’єдестал, бо він того вартує, кожна зі «струмочка» народилася з піснею- і це було головне. Пісня була понад все. Можна було поступитися місцем, відпусткою, премією, тільки не піснею. Це була власність кожної з них співучих жінок, котру ніхто не міг відібрати. Співали до концерту, співали концерт- і після концерту. Могли співати годинами, і жодна не повторювалася. це був воістину Божий дар. Це була винагорода за всі злигодні і митарства, що витримувала кожна з нас. У кожної було щось своє, і те «щось»виливалося в пісні. Зболена і тужлива,весела і задирикувата, мінлива і закохана, прадавня і сучасна, пісня шукала свого слухача і неодмінно знаходила. І той, хто чув ту пісню, вже не міг її забути ні тепер, ні завтра, ні колись…

«ой, ти, струмочку,

Срібна водичко,

Куди біжиш і що несеш,

Кому- кохання,

Кому- розлуку,

Мені ж нічого не даєш».

Прості і не замудровані слова. І вже забулося, що належать вони Миколі Шпоту, а мелодію придумав наш керівник Юліан Вовк. Якимсь дивом пісня перелетіла через кордони, через моря і океани. Дехто з композиторів намагався присвоїти її собі. =Бог  їм суддя. Та пісня таки стала народною- і це найвища похвала і нагорода для авторів.

Я щаслива, що стояла біля витоків того тоді ще жіночого ансамблю. Ми співали- і це було головне. Ми ладні були терпіти дискомфорт, важку і довгу дорогу в незручному автобусі- аби співати, аби нести свою пісню до людей.

Ми любили пісню, а пісня любила нас. Вона лягала нам на уста, жила в наших серцях, а коли вихлюпувалася, то несла людям добро і полегкість. Бо та пісня була від Бога.

«від Бога наша пісня наша мова.

Від Божої любові колискова

Нам душу зігрівала в сповитку».

Краще не скажеш і не заспіваєш. Тоді розкривалися у тих, хто слухав. Тоді пісня жила, і ми жили разом з нею. Співали під баян, співали під інструментальний квартет, співали під оркестр, любили співати без супроводу. Такої любові до пісні важко було ще знайти.

 

СУМНИЙ ВІНОК ЮЛІАНУ ВОВКУ (СВІТЛОЇ ПАМ’ЯТІ)

 

Кладу своєрідний вінок на твою могилу, дорогий наш товаришу Юліане. Власне, не вінок, а слово своє. І нехай воно тобі не вадить, нехай легким пухом ляже тобі на груди, а поміж людьми нехай залишеться світлою пам’яттю про тебе і про твої пісні.

Ні, це не буде повна чи скупа біографія Юліана Вовка. Хоча може й вартувало б. Але не хочу послуговуватися датами. Це буде просто людський спомин про талановитого музиканта, творця пісень. Палкого прихильника пісні, залюбленого в неї до нестями. Те, що він керував капелою бандуристів «Карпати» – це була його робота, яку він виконував, як міг, як умів. Комусь це подобалося, комусь не дуже, як це буває завжди. А от «Струмочок», спершу дівочий, а потім жіночий ансамбль, – це було зовсім інше. Це була його творчість.

Якщо Юліанової біографіїя торкатися не хочу, то біографію «струмочка» торкнутися треба. Бо кожен колектив, як і кожна людина, має свою біографію, дату народження, становлення, життя і дату смерті. Пошли, Боже, довголіття нашому «струмочку». Бо довголіття людини залежить від Бога, а довголіття колективу залежить від людей і обставин. Отже моє слво про Юліана і про народний ансамбль «струмочок». Бо в ті роки, коли був живий Юліан, ми були не підідльні. Ніхто з нас- ні Юліан, ні «струмочок»- існувати нашого не могли. Отже про «струмочок». Пробач, Юліане. Але це теж до твого вінка.

 

А було це так… закінчили Львівську школу для сліпих дітей співучі дівчата. Пішли працювати в цех. Була робота, були місця в гуртожитку, а однак таки чогось бракує. Чого б це? А-а, пісні! Не те, щоб дівчата не співали. Співали. Але хотілося поділитися своєю піснею, хотілося, щоб їх почули. Заспівати зі сцени!

І сказала Люся Бендюг, наймузикальніша з дівчат… а може ще хтось сказав… хто це згадає…

– А давайте створимо ансамбль…

– І справді. Давайте.

Збиралися в кімнаті гуртожитку, бо клуб далеко був.аж на вулиці Коперніка. А ми жили на Торф’яній. Керівника не було. Керувала Люся. Вчила з дівчатами партії, просила, вимагала. Не володіла жодним інструментом. Все на голосі. Брали прості народні пісні. Найпростіші. Аби лиш мелодії. І зазвучали… аж самі дівчата здивувалися. А коли здивувалися, то й повірили в себе.

– Отак може ми, дівчата, і в Одесу поїдемо.

А треба вам знати, що Одеса в ті роки була вершиною мрій кожного учасника самодіяльності.адже там час від часу на свій фестиваль збиралися кращі з кращих учасники самодіяльності Утосу.

– Яка там Одеса! Знаєте які для того кошти треба?

– Звісно, що треба. а може все-таки…

– І не мрійте, дівчата. Капела поїде, а ми…та хіба із-за сцени співали?ні, звичайно.співали з із-за пісні. Вперше виступили перед своїми ж таки людьми.оплесків  було… окрилилися дівчата вирішили:

– А чому б і справді не спробувати в Одесі

Для того треба було стати перед ясні очі журі. Молоденькі, тремтливі і перелякані, стали і заспівали. а лякатися було чого. Їх слухав сам Дмитро Котко.звичайно, досвіду мало.професіоналізм… та, що казати?але Дмитро Котко щось-таки почув у тому співі.щось варте уваги.і сказав Дмитро Васильович дівчатам:

-Кидайте ті псюрки . будемо працювати.

І працювали. Слухали Дмитра Котка, як Бога, затамувавши подих. Дослухалися до його всіх зауважень, намагалися дотримуватися всіх вимог. Дуже старалися. І таки восени 1963 року таки поїхали в Одесу. Заради самої незвичайної події дівчатам пошили рожеві платячка, далеко від розкішних, та зате однакові. Все це було складно. Це ж які роки були.

А коштів таки не було. Їхали своїм маленьким автобусом. Довго їхали, доки добралися до тої Одеси. А таки добралися.

І вийшли на сцену, і заспівали. Як же хотіли, щоб так, як учив нас Дмитро Котко. Зал вирував. Відтоді і почалася історія «струмочка». Про ансамбль той заговорили.ьНазви ще не було. Назва прийшла з легкої руки. Н. Клименко. Журналістка писала:

«на сцену рожевим струмочком вийшли дівчата…

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × 4 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.