Тетяна Фролова спогади та роздуми

«струмочок»… отак і прийшла назва. А потім і пісня «струмочок». Вона народилася у співпраці Юліана Вовка і Миколи шпота. Ця пісня, така, здавалося б простенька, перепливла моря і океани., її наспівували в Канаді, Австралії і, звичайно, в Україні. Тій пічсні судилася щаслива доля. , коли вона втрачає своїх авторів і стає народною.

Тепер ми мали свого керівника, Юліана Вовка. Це був наш товариш, і йому, звичайно, було з нами важко, але дослухаючись до думки кожнлої з нас, він творив наш ансамбль, плекав його, беріг його від буденного стандартного звучання.Юліан керував «струмочком», але, ми, учасниці, ансамблю, були  частиною його життя. Він вчився разом з нами в школі, а потім дорослішав разом з нами, мужнів, набирався досвіду і вже не міг ставитися до «струмочка« просто, як до своєї роботи.

Він відчував не тільки звучання ансамблю, а й внутрішній ритм його життя. І коли чомусь підводив настрій або перед виступом треба було зняти напругу , тоді виручала пісня. Яка саме пісня- те Юліан знав.

«чорногора білосніжна,

Радосте щаслива,

Є у мене любка ніжна,

Як і ти зваблива.

А на свою полонину

Леготом помчу я,

Синьооку верховинку

Серцем зачарую».

І все знову кипіло, вирувало, жило.

Змінювалися директори на підприємстві, мінялися заступники директорів, мінялися профспілкові діячі, а «струмочок» співав. І ніяка сила, ніякі негаразди не могли змусити пісню замовкнути.

Звучання народного ансамблю, цікаві поїздки до Москви, в Литву, по Шевченківських місцях, в Болгарію. А скільки концертів, скільки оплесків, а квітів, а гарних слів! А скільки пісень!

Якось я сказала Юліану:

– Ну що ти ускладнюєш.дивися ось приїхав ансамбль з Києва. Співали»ой, поїдемо, жінко»- і ніяких проблем.

– «струмочок» таких пісень співати не буде. Юліан не був проти народних пісень. Але та пісня мала розмовляти з Богом.

 

Як їй пояснити.

Мене змалку цікавили коти. Я любила їх, а вони любили мене. В них було щось таємниче і загадкове. Мені здавалося, що вони знають більше, ніж знаємо ми.

А ця киця була схожа на пантеру. Була плямиста. То була не наша киця. Вона приходила до нас часто. Щось вабило її до нашого дому. Мама наливала їй молока я брала її на руки і віддавала їй свою ніжність. А ще ділилася з нею яким-небудь ласим шматочком, що інколи перепадав мені від мами. Словом, ми з пантерою дружили. У нас була взаємна приязнь. Це тепер я назвала її пантерою. Тоді вона ніяк не називалася. Була собі просто киця. Так-от, ми з кицею дружили.

А тоді… вона прийшла до мене поплакати. Плакала гірко і розпачливо. І не могла мені розказати, яке лихо з нею трапилося.

– Мамо, що з нею?- Безпорадно спитала я у мами.

Мама ж таки більше знає.

– Може у неї щось болить?

– Ні, доню,- Зітхнула мама. – У неї, видно, кошенят потопили. Бачу,  молоко їй тече.

Ттаке не мало б дивувати. До такого люди часто вдавалися. Ніхто не журився горем сплаканої кицьки. А я журилася. Але чим я могла їй зарадити.

– Чекай-но,- Перейнялася і моя мама. – Десь тут було котеня, хлопці підкинули. Може, вона прийме.

Прийняла. Нагодувала, вилизала, хоч і чуже. Та котеня було вже величеньке. Воно не потребувало материної опіки. Воно побігло собі. А її котенят не було. Потопили. Хоч би однісіньке їй зоставили. І ьтепер вона плакала.

– Ну що, кицю?- Ледве не плакала я біля неї.

– Мусиш звикати. Ніхто тобі не допоможе. І я не допоможу. Не йди більше до своїх господарів, якщо вони такі недобрі. Жити у нас тут тобі буде добре. У нас є корова, буде тобі молоко. Жити у нас, кицю. Киця слухала мене і потрохи заспокоювалася. А потім і замуркотала, заснула у мене на руках. Видно, втомилася плакати.

– Чия то киця, мамо?

– Либонь, Питльованого.

– Які недобрі. Всіх котенят потопили.

– О, то такий, що людину втопить і не скривиться.

– А для чого вони кицьку тримають?

– Як для чого? А миші? Мишей же ловити треба. Не самі ж вони будуть їх ловити. От і тримають.

– Хай вона у нас живе.

– Та хай би жила. Хіба ж я проти? Та кицька однак піде додому. Коти віддані. Вони люблять свій дім.

– І вона й

Далі буде любити своїх жорстоких господарів.

– Не знаю. Може й не буде любити, та обов’язки буде виконувати. А з часом і забуде заподіяну їй кривду.

– Хіба таке можна забути?

– Це ж кицька. У кішок не так, як у людей.

* Я не могла з мамою погодитися. Таке не можна забути, навіть, якщо ти кицька.

Та кицька і справді повернулася до свого дому. Але до нас приходила кожного дня. До мене приходила. Вона любила мене, як свою товаришку. Якось навіть несла мені до хати крота. Мабуть у подарунок. Звідки ж їй було знати, що я смертельно боюся всяких гризунів. А може в її уяві і я кицька. Мама побачила кицьку, а крота викинула.

– Що крота викинули- це добре. Але не треба було так дуже кицьку сварити. Вона ж думала, що зробила щось добре.

– Ну так, не свари її- то наступного разу вона тобі щура принесе.

– Бр! Щура не треба.

А якось ми з мамою пішли на город, що був досить далеко від нашої хати. До нього треба було по кладці перейти через річку. То навіть не кладка була, а «дуб»- неширока деревина. Яке ж було моє здивування, коли на город до нене прийшла моя кицька. Не моя, та все ж… прийшла.

– Кицю, як ти мене знайшла?

– Мур.

– І ти не боялася перейти через дуб?

– Мур!

– Моя ти хороша!

І кицька довірливо треться головою об моє лице. Отакий собі діалог людини з кішкою. По-моєму зрозумілий для обох.

Та їй було суджено пережити ще одну трагедію. Закінчувалося літо. На той час я вже вчилася у Львові і незабаром мала вже їхати. Як я мала пояснити тій маленькій істоті, що це не зрада, що я просто мушу їхати на навчання.

Вона шукала мене скрізь і плакала за мною, як тоді за кошенятами. Моя маленька істота. І мама теж не могла їй нічого пояснити. Пробач мені, мій маленький друже. Просто людські долі дещо інші, ніж долі котячі.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one × two =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.