10 грудня 2000.

Неділя.

Болить голова. А капела «карпати» святкує десятиріччя. Хоча не десятиріччя їм треба святкувати, а 47 років з дня свого заснування. Та й вшанувати світлу пам’ять Юрія Данилова, Дмитра Котка та й Юліана не завадило б. ми одержали запрошення від самого Хархаліса, що посідає тепер в капелі місце керівника. Він зателефонував і сказав, що хотів би бачити нас на концерті. Нас це чимало здивувало. На концерт ми прийшли, та капелою були вкрай розчаровані, рівень її упав. І це не упереджене судження- і так вважає дехто з капелян.

Виступала Марія Сорока і нагадала капелянам, скільки років капелі і і хто її заснував. І мені подякувала за «слід Сінгалевича». Та й Дичак згадав про стару капелу. Так що бідака Мельник таки мусив наприкінці вечора сказати, що їм не 10, а 47 років.

А ще Оля Джура, вітаючи капелу, зачитала власний вірш, присвячений, як вона сказала «незрячому кобзарю Лайошу Молнару».

Отак і ми, нехотячи, потрапили увітальну церемонію.

Одна з кращих пісень була композиція Хархаліса на мої слова про козака Швачку. Це ж треба було таке придумати.

А потім ми прийшли додому і випили за Марію Сороку і за наших доброзичливців.

 

17 грудня.

Подзвонила Ольга Степанівна і сказала, що нібито вчора нас шукали щоб запросити на забаву. Не знаю. Але нас явно не знайшли. Сьогодні приймався «струмочок». Мене, звичайно, не було. Мені пізно сказали та й ні з ким було йти. Не настільки вже я хотіла я випити, щоб їхати самій. І так обійдеться.

 

Чи визнає капела чи не визнає мою книжку «слід Сінгалевича», а книжка таки є.і вірю я, що слід Юрія Данилова, і тих  капелян, що безкорисливо, долаючи небезпеку, несли людям пісню, їхній слід на землі не загубиться.

 

Виступаємо в Трускавці, у санаторії «весна». Концерт не надихає: людей прийшло небагато, і либон чи всі Російськомовні. Що ж, тим більше відповідальний. Приймали нас добре. Після концерту до нас на сцену піднялися чоловік і жінка з Вітебська, дуже схвильовані, зі сльозами на очах.

– мы- христиане. Можна мы за вас помолимся? Хто ж проти такого буде заперечувати? Ми подякували і погододилися. Думала, що це буде десь, там колись- аж ні. Дійство відбулося тут-таки на сцені. Вони взяли нас за плечі стали молитися. Молитва була дуже проста і щира. Своїми словами ці люди просили для  нас Божого благословення, сили для творчості, і, щоб захистив нас Бог від автомобільних катастроф. Отакий порух людської душі. Ми були зворушені. У нас ще такого не було.

 

Виступи… виступи… слова людей, що гріють душу. Дещо із сказаного привести не заради бахвальства, а заради того, щоб показати, що нас надихає, для нас важливіше нашого мізерного заробітку.

– Ви робите непосильну і дуже потрібну роботу.

– Ми думали, що ви- обділені Богом, а тепер ми зрозуміли, що ви- наділені Богом.

– Нам, зрячим, має бути соромно, що ми нічого не робимо.

Після виступу в Соснівці підійшла бандуристка з музичної школи і цілувала Лайошу руки. Вона сказала:

• Це грав артист, що не бачить тих струн, а грає.

 

Десь мають показати. Ще хтось ретельно знімав на камеру. Ото дива! Ну чому нас? Адже тут було так багато всіляких видавництв та авторів. Це Лайош придумав, щоб я брала участь у форумі, і столик мені якось організував. Безкоштовно- це дуже не просто. А я вже гонорувалася за тим столиком, мов і справді письменниця. Зі мною був Сашко і Аліна.

 

13 вересня 2001 рік.

Три дні тривав форум видавців. Три дні сиділи ми з Сашком та Аліною за своїм столиком, спілкувалися з людьми і продавали мої книжки. Лайошеву нотну збірку також. А в останній день додумалися взяли і касети. Нічого, щось продалося. Тут завжди панує якась особлива атмосфера. Трохи комерційна, трохи емоційна. Сюди приходять люди з розумними смаками і уподобанями, і кожен щось для себе тут може знайти. То знайшлися шанувальники і моєї поезії. Декому з них я роздала свої візитки. Були і з Тернополя. Агітували, аби я здала свої збірки в Тернопільські книгарні під реалізацію. Не дуже мені щось охота з тим заводитися.

Все. Пройшов форум. Відшуміло. Я відчула себе причетною до чогось великого. І справа тут, звичайно, не лише в заробітку. Хоча і заробіток не був зайвим. Я вже третій рік поспіль занурююся в ту читацько-видавничу сферу чі таки з неї щось черпаю. А ще переконуюся, що люди про мене щось таки чули, щось знають.

Втомилася докраю. А попереду у нас з Лайошем важкий і насичений тиждень. Найгірше те, що мені бракує часу для домашньої роботи. Та й не пишу зараз майже нічого. Бо пишу я переважно тільки вночі. А зараз сплю, не прокидаючись, аж до ранку. Бо після наших виступів я ще їду у школу, на свою роботу. А після того хочу тільки спати. Та я не скаржуся. Все це прекрасно: і що часу обмаль, і що втомлююся. Було б значно гірше, якби з тим часом робити було нічого. От якби років трохи поменшало. Але на жаль, це неможливо. Не меншає тільки попереду.