2008

 

8 травня.

Форум видавців дитячої книжки. Сьогоні починається і триватиме три дні.для нас він почався з того, що один дитячий журнал з Києва зайняв наш столик. Довелося Сашкові його відвойовувати. Але наші сусіди, той же таки журнал, виявилися дуже агресивними. Їм не сподобалося, що ми біля них сидимо, нібито ми їх закриваємо. Думаю, справа не в тому, що до мене відразу всі стали виявляти посилену увагу і зацікавленість . то підійшла Оксана Баліцка з Львівського радіо, то журналістка з «суботньої пошти», то якісь іноземні монахині, то хтось нас з Сашком сфотографував- навіть не знаю, хто саме і для чого. Словом, ми тим журналістам і  чомусь не подобалися і вони наполягали, щоб ми пересіли. Сашко не погоджувався без відома адміністрації самостійно міняти місце. Врешті-решт нас  таки попросили пересісти. Ми пересіли, але біля їхнього столика жвавіше не стало.

Для дітей тут проводилися різні конкурси і акції. Дещо, правда, на дуже примітивному рівні. Та добре хоч так.

 

9 травня.

Другий ден форуму дитячої книжки. До нас підходило багато людей. Марта підписувала їм книжки. Тут добре продавалася нова поетична збірка «по той бік серця».

Підійшла жінка. Купила дві збірки «по той бік серця». Попросила підписати пані Уляні, і собі Наталі. Потім сказала:

– Я перший раз взяла в руки вашу збірку і з перших слів вона мене зачарувала. Добрі, добрі слова що зігрівають душу.

З Шевченківського гаю хотять запросити мене, як казкарку на свято казки. Може й запросять якщо не забудуть.

Ще якась пані купила мої поетичні збірки і спитала, чи можна по них зробити виставу і запросити мене. Це з Погулянки. Можна, звичайно, можна. Правда, я собі не могла уявити як би та мала виглядати.

Часто люди не просто купують книжки, а намагаються щось добре мені сказати. Це щиро, а я їм вірю.

Підійшла з батьками дівчинка Улянка з двома тоненькими кісками. Вони купують книжечку казок. Там дівчинку також звати Улянка.

– Бачиш. Це про тебе.

Та й відішли задоволені. Діти- це дуже гарно. А я всім зичу добра. І нехай всі посміхаються,- і діти, і батьки. Беруть візитки. хтось може й подзвонить. А може й ні.

 

10 травня.

Третій день форуму.трохи сумно, що форум вже закінчується. Я, якщо і не дуже заробила, то й не залишилася в мінусах. А це все-таки має значення. Продалося 13 поетичних збірок «по той бік серця». Значить книжка піде. Що ж, в добрий час.

Одна вчителька просить привезти їй мої поетичні збірки, бо вони начебто мають лікувальні властивості. Я вже не вперше про таке чую. Доведеться хіба що самій втаке повірити. Жартую, звичайно. Я не екстрасенс, але, якщо моя поезія комусь допомагає, то в добрий час.

Після виступу в Щирці одна вчителька сказала: – Аби вам так легко читалося, як легко все те читається.

– Дякую за добре слово.       А то якось виступали ми в одному із санаторіїв в Трускавці. А виступ був не надто надихаючий, бо людей мало прийшло. Та ми однак викладаємося, не залежно від кількості глядачів. Ті, що прийшли, дуже тепло нас приймали. Вчителька з Києва сказала: «дякуємо вам, що ви такі є. Ми з вами пливли в тому козацькому човні, , веслуючи шаблями. Ми перенеслись у своє дитинство. Ті, що сьогодні не прийшли, нехай все життя жаліють, що вони вас не чули».

Не будуть вони жаліти. Їх таке не гризе. Але то вже таке… пишу про те тому, що ті слова додають натхнення.

На наших шляхах зустрічаються всякі люди, і добрі, і злі. Злих ми відчуваємо або й не помічаємо, а з добрими людьми або контактуємо, або, принаймні, вбираємо їхні слова, живлючі силу і натхнення.

Інколи ті люди звертаєються до насз всілякими проханнями: десь виступити, комусь подарувати книжку, щось для них написати. До такого ми вже звикли. А це прохання від одної жінки видалося мені зовсім дивовижним.

– Напиши мені молитву. Я вивчу її і буду молитися. Щоб діти-інваліди не народжувалися, щоб мир був на землі. напиши.

Не знаю чому, але таке прохання якось так на мене вплинуло… перевернуло мені всю мою душу. Напишу я молитву. Тільки треба, щоб моя власна душа очистилась від скверни. А тоді вже напишу. Аби тільки Бог прийняв ту мою молитву.

А ще згадалася дівчина Соломія. Соля… її колись привів до нас її хресний. А потім вона прийшла сама. Власне не сама, а з подружкою Олею. Соля була сучасна розумна емоційна дівчина. Я прочитала їй вірш, що колись для неї написала,- «дівчині». Соля обійняла мене і сказала:

– Ви навіть не знаєте, що ви робите… я привела до вас сьогодні Олю.

Бо їй дуже зле.

Оля плакала а я не знала, що мала робити чи казати як їй допомогти. Я могла читати тільки вірші.

Соля заспівала нам сврою пісню «домалювала». Яку вона написала на мої вірші. Цікаво було її слухати. Лірична симпатична пісня. Голос у Солі не високий, але приємний, вона десь намагається співати, як Оксана Герасименко. Таким дівчатам у житті буває важко.

Ми провели з дівчатами у приємному товаристві десь біля двох годин. Були б може й довше, та ми поспішали.

Потім Соломія організувала нам виступ в училищі, в якому вона працювала. А потім… вона поїхала на Донбас. Вийшла заміж. Де ти, Соломіє? Чи не тужить твоя бандура? Отак життя зводить і розводить людей. Може й назавжди.

Хочеться згадати добрим словом Бориса Машталярчука, що редагував нашу інвалідську газету «повір у себе». Він був колись деканом факультету журналістики, а зараз взяв на себе нелегку місію- вичитувати газету «повір у себе». Борис Машталярчук, не боявся сказати, високо цінував нас з лайошем. Він про те нам не казав, та це було видно по всьому. Це ж він на презентації «солоспіву» найбільше знимкував і помістив у своїй газеті аж 12 світлин. В цій газеті я друкувалася. Час від часу друкувалися мої вірші.

Сталося так, що газета об’явила конкурс «повір у себе»«. І, навдивовижу, перше місце посів мій вірш. Під аналогічною назвою. Як нагорода- Ігор Білозір поклав цей вірш на музику. Так народилася пісня. Думаю, що вона не стала дуже відомою. Бо була, скажімо так, специфічна. Може й збереглася та пісня на шпальтах газети «повір у себе». А ще… виконували ми ту пісню ми з лайошем у супроводі бандури. Виконували ми її і на святі, на яке запросив сам Машталярчук. Було свято з нагоди випуску сотого номера газети. А ще газета посіла друге місце в конкурсі соціальних газет. Отже, святкуємо. На святі були запрошені Микола Жулинський, В. Сушкевич і навіть наш Намазило. Пісню Ігоря Білозора на мої вірші ми виконували кілька разів. Всім полюбилася. Я одержала диплом першого ступеня за перемогу у конкурсі «повір у себе». Премію обіцяли надіслати. У сотому номері газети ще раз була надрукована та пісня, фото І. Білозіра і наше з Лайошем. Нам кажуть багато теплих слів, ніби це наш ювілей. Свято. І ми причетні до того свята. Ми віримо у себе.