2007
13 вересня.
І знову на форумі видавців. З місцями сутужно. Але ми таки маємо свій столик. Сидимо між поважних видавництв і письменників. Що ж, ми їм не конкуренти. Видавництво «Велес», видавництво «теза», письменниця Галина Малик, Марина Павелко. Словом, нам тут якось не дуже затишно. А що зробиш*? Ми місце собі не вибираємо. Що дають.
Зі мною Сашко і Марта. Сьогодні торгу майже нема та й торгувати ми не дуже вміємо. По радіо нас не рекламують, людей за поли не хапаємо. Сидимо і чекаємо, доки до нас хтось підійде. Сьогодні я в мінусах і в трансі. Що ж, таке у нас буває. Списую все на рекламу. Зате ж яка втіха, коли підходять читачі, ті, що нас вже знають.
Підійшла мама з дівчинкою. Вони чули нас в Моршині.
– Ми шукаємо віршик про котика.
Я вже не можу пригадати, про якого котика я тоді читала, але в мене котиків багато, щось їм пропонуємо.
Підходять дві дівчини чи жінки.
– А де у вас вірш «не закохуйся в поетку»? коли шукають конкретний вірш- це дуже добре. Значить запам’ятали. А де ж вони нас чули? Не питаю. І все-таки форум- це добре. Приходила до нас і Леся Коваль.
14 вересня.
Другий день форуму. Вже веселіше. Жвавіше продаються книжки. Продалася велика книжок казок. Дехто купував по декілька книжок. Дехто казав, що кожен рік купує в мене книжки. Прийшла бабуся, котра купує для своїх внучок. Вона не просто купує, а рекламує мої казки.
Підійшов чоловік з Тернополя і подарував мені книжечку Ярослава Омеляна «сто екслібрисів». Він допомагав художнику Я. Омеляну збирати дані. Тут є і мій екслібріс. Це приємно. День проходить якось веселіше.
Одні роздають автографи , а другі за ними полюють. Є робота і письменники особливо модні і популярні. Королями ходять у супроводі камер Малкович, Андрухович, Покальчук, брати Капранови. Посилено рекламують О. Забужко. Одна з видатних письменниць постійно чимось не задоволена. Все на щось скаржиться. Комусь більше приділяють уваги, ніж їй. Сашко і Марта поперемінно бігають. Дивитися. Я сиджу і нікуди не бігаю. Мені добре. А головне- не хочеться спати. Зате, коли приходжу додому, то вже сплю. Як суслик. Чому так кажуть. Я не знаю.
15 вересня.
Третій день форуму. Про цей день і писати нічого не хочеться, такий залишив він неприємний присмак. Річ у тому, що на форумі були гості. Були Луценко, Кириленко, Гриценко. Були собі- та й нічого. Та ще мав приїхати президент. Отут і все почалося. Нам сказали, що будуть нас переносити в долішнє приміщення, а попросту кажучи, в підвал. Могли б і сказати, аби ми йшли вже собі додому. Але так не сказали. І ми сиділи в тому підвалі. Потім нас вже звідти не випускали. Відчуття було, скажу я вам… престижні видавництва і, очевидно, письменники зосталися наверху. Книжки стояли на стендах рівненько і непорушно. А ми були в повній ізоляції. До нас ніхто і ми ні до кого.
Президент спізнювався. Комусь якось вдалося довідатися, що нема. А потім вже приїхав. Нарешті десь на пів шосту нас потрохи стали випускати. Марта ледве витягнула нашу валізу і торбу. А ще ж була я.
А надворі нас чекав Сашко, якого теж не пустили не дивлячись на його «бейжик» учасника форуму. З Сашком були Аліна і Юля, які там нічого й не побачили. Біля палацу- море людей, які так і не потрапили на форум. Вони обурені. Все. Тепер їдемо додому. День пропав. Але хіба ж в тому винен президент? Звичайно, ні. все це ті,хто хотів прислужитися, хто звик до Радянської показухи. І зовсім не тому старалися, що так люблять президента. Скорше навіть навпаки.
16 вересня.
Четвертий день форуму. Зранку Сашкові вдалося поставити нам два столика. Тепер ми вже могли добре розкласти свої книжки. А Сашко пішов торгувати на вулицю. І в чотири руки вже пішло веселіше. Правда, Марта була, як прип’та, і ми з нею не могли вже нікуди вийти. Ні побігати, ні в туалет.
Потім Катерина Шевченко переселилила нас на вільний стенд, тут ми розташувалися зовсім комфортно. Всі книжки були на виду. Пішов торг.
Підійшло молоде подружжя. Просять підписати казки.
– Для кого підписувати. Вони зам’ялися.
– Для Оленки.
Ми підписали. А потім Марта мені коментує:
– Жінка вагітна. Очевидно це ще не для народженої Оленки. Що ж… нехай у них все буде добре. І в їхньої Оленки також.
Підходить жінка і питає, що б вона могла подарувати для монастиря. Я розгубилася і нічого не могла їй порадити.
– У мене все світське.. не знаю…
– А от у вас є «молитва до Богородиці», молитва за Україну», «молитва до України», «молитва жебрачки». Так, є у мене збірка з такими молитвами. Може це не зовсім ті молитви, які читають черниці, але… у кожного своє розуміння поезії, прози і навіть казки. І молитви також. Що ж… аби тільки було те розуміння.
Сьогодні продалося дві великих книжки казок і три «дума про час». Словом нехай хтось заробляє тисячі, а нас не лишай, Боже, такого скромного заробітку. Видавці видають те, що треба для ринку, а я пишу те, що мені пишеться. Я покрила свої затрати і ще навіть щось трохи заробила. Що ж, це добре. Зрештою, це і є реклама.
Завтра буду відпочивати. Кухня пищить, боюся, що скоро запищить і Лайош. Що ж, нехай знає, що таке мати жінку поетесу.