Допоможи, Боже, віку мого, стільки ще роботи маю, що боюсь нічого не встигнути. Сьогодні мені прийшла до голови думка- було б добре записати ті народні пісні, що я знаю. Бо мабуть-таки їх мало хто знає. Було б добре. Але де взяти часу? Про кошти я вже мовчу. Їх ніколи вдосталь не було і мабуть, що не буде.

Стільки планів і задумів. А що з того вдасться- знає тільки Бог.

Минаються люди. А з ними минаються традиції, легенди і пісні. Пісні… вже й старші люди їх позабували. А хто й не знав. А це ж ми спамі, наша історія, наше родове дерево. А ми все ще чогось шукаємо по світах, дивуємося, захоплюємось чужими культурами, легендами та піснями. А скарби наші ось тут, поруч, бери їх. То ж берімо, аби не пропали аби не пішли у небуття разом з нами чи й без нас…

Скажімо, хто знає сьогодні, що таке вівати? А без них колись у нас на Тернопільщині жодне весілля не обходилося. Чарку просто так під «будьмо» не пили. До неї кожному гостю ще й вівата співали: хто якого заслужив. Бо в селі знали кожного. І тут вже ображатися не доводилося. Вівати не всі були веселі. Були й такі, що сльози утреш. Особливо у повоєнні роки, коли не всі повернулися додому. А Сибір, а чужина… а то ж наші сльози, дідусів і бабусь наших, матерів та батьків, братів,  сестер.

Не боюся того гріха, коли й авторська пісня раптом знайдеться серед народних. Хіба ж то гріх, коли авторська пісня дорівнялася до народної. То має бути втіха, нагорода. А втім… не знаю. Вибачайте мені, автори, кому це не до душі.

 

Інколи мої казки ще називають казковими повістями.що ж, це теж не зле. Аби їх тільки читали. Неодмінно читали. А вже як ті казки назвати- це не суттєво. Вони однак залишаються казками. І це добре. Добре для мене і для моїх казок. І для читачів, менших і більших, і зовсім дорослих. А що? Ви знаєте, що дорослі не люблять читати казки? Ви помиляєтеся. Дуже люблять. І я сама… та про те не будемо. І так зрозуміло. Якщо я казкарка, то й люблю казки. І свої і чужі і народні.

 

Чи можна зупинити час? Кожна розумна мисляча людина скаже, що ні. Час- категорія руху і його не можна зупинити. Коли людина вмирає, зупиняють годинник. Годинник можна зупинити, а час- ні.

А я все думаю, що час якось… можна зупинити. Принаймні подумки.

 

9 вересня 2009.

Три дні я сиділа на книжковій ярмарці-форум видавців у палаці мистецтв. Як і торік, мала свій столик. Були представлені шість моїх книжок. Підходили люди, гортали, читали, купували або й не купували, дивувалися, про щось питали- як то люди. Підходив Іван Майчик, Григорій Шумейко, вчителі, чужі і знайомі.найсмішнігше те, що нас знімало телебачення і так, що й ми, зрячі, не завжди можемо…

-Вашим концертам ціни нема. Вони коштують дуже багато. Особливо те, що ви їдете на село. Бо сільські діти обдідлені, вони не мають можливості нікуди поїхати чи піти.

– Ми буваємо на семінарах чому ж нам про вас нічого не сказали. Ми

• Знаємо Хоросницьку, Людкевич. Запевняємо вас, що тепер ми будемо вивчати і ваші вірші. В кожному класі.як пояснити, що я самотужки , при допомозі Лайоша, Миколи Мушинки та ще добрих людей входжу в літературу. Що Львівська літературна еліта якось наче ігнорує мене. Цього не скажеш і не поясниш… нехай буде так, як є. я пишу для простих людей. Хто захоче, той знайде в моїй поезії щось далеко не просте. І, якщо так можна сказати, навертає до поезії тих, хто від неї далекий.

– А де ви берете мотиви для своїх казок? В тих казках стільки доброти. От ніби знане вже, а у вас якось так по-новому. А ще: святий Микола дарує дівчинціпісню. Це незвичайно. Ми звикли, що що подарунки мають бути…

• – Неодмінно коштовні. Ну, скажімо, мішок золота. Сміюся я.
• Так. А ще… а ще у вас така мова. Навіть таке щось, чого зараз немає, з колишнього.
• Щоб не забували. Хочеться, щоб наші діти могли не тільки на перекладних казках. Хочеться, щоб в казках були наші імена. Щоб дитина знала, що казкові події відбувалися ось тут, у цьому лісі, або може навіть в цьому місті чи селі.
• У нас є кілька наших книжок. І «зимова казка» є.
• Звідки?

– Моя дружина була на ваших виступах. Вона задоволена.

Думка людська, слово людське- то найвища оцінка.

 

Їдемо на виступ у Запитів. Їдемо маршруткою. Водій сердиться. Він не хоче брати пільговиків. Ми не сперечаємося. Передаємо гроші. У маршрутці кудись на природу їхали діти з Нового Запитові зі своєю вчителькою. Вони щиро бажали нам щасливої дороги, а вчителька ще і ще захоплювалась нами і дякувала. Все це, мабуть, розчулило водія, бо, коли ми виходили, він нам поверну грошші, що ми передавали за квитки, і сказав, що ще нас колись підвезе. І так буває. Що правда, не часто.

 

Географія наших виступів дуже проста. Львів, Лановеччина, Білозірка, санаторії в Трускавці, Моршин, а далі на загал уся Львівська область. Могли б і далі мандрувати, та б’є бензин. Нас кличуть та, ми дякуємо і відмовляємося.  Бензин! Він все дорожчає. Не про всі виступи пишу. Одні нічим особливим не виділяються, про інші чомусь не хочеться згадувати: вражає та ж байдужість. Зате подекуди виступаємоі вдруге, і втретє. Міняємо програму, творимо свої виступи.

Запитів, Новий Яричів, Камянка-Липник, Дубаневичі, Боянець, Соснівка,Гірник, Сілець, Ходорів, Грусятичі, Нові Стрілища, Стрий, Миртюки, Лавриків, Брюховичі, Любінь Великий.

 

Вересень завжди для мене цікавий тим, що в цьому місяці у Львові проходить форум видавців. Я хоч і не видавець, та з якогось часу буваю на форумі і маю від того велике задоволення. Про прибуток чи великий заробіток і не думаю, але тішуся з того, що можу спілкуватися з людьми, особливо зі своїми читачами.