МИШКО

 

Якби я була художником, я б намалювала таку картину: стоїть хлопчик років дванадцяти і тримає за загривки двох бездомних собак. Мені стає страшно:  і як вони його не пожерли? А не пожерли.  Мабуть, зрозуміли, що ця дитина хоче їм добра. Осіння непогідь. Рученята у хлопчика холодні, курточка на ньому благенька, він замерз, але не випускає з замерзлих рученят загривки двох закудланих псів.

– Михайлику, де ти їх взяв? – питаю.

– А на смітнику. Це, тьотя Таня, бездомні собаки. Вони не мають де жити. Вони не мають що їсти. Їм холодно. Я їх візьму собі.

– Михайлику! – тільки й кажу, бо не знаю більше, що сказати, бо не хочу вразити дитяче серце гіркими словами. Бо тоді треба було б сказати, що ти й сам, Михайлику, не маєш де жити і часто буваєш голодний, хоч і не сирота: маєш і маму, і бабусю, а є ще десь і тато, котрому і за вухом не свербить, що робить і як живе його син-малоліток. Куди ж ти поведеш, Михайлику, свою сумну знахідку – двох бездомних псів?

– Одного я назву Чіп, а другого – Тарзан, – хвалиться Мишко.

– А ти не подумав, що ні твоя мама, ні твоя бабуся не погодяться, щоб у них жили твої собаки?

– Мама не погодиться, а бабуся погодиться. Я її дуже попрошу. Я її умовлю. Вона в мене добра.

– Але ж не кожна бабуся, Михайлику, навіть дуже добра, не завжди хоче, щоб у неї в хаті жили два бездомних собаки.

– Це тільки поки що. А потім я для них буду змайструю.

– І все-таки, Михайлику, бездомні собаки – це дуже небезпечно. Вони не мають ніяких прививок, вони можуть бути хворі, а ще в таких собак буває порушена психіка.

Це я кажу словами дорослої людини, ті слова не проймають дитяче серце. І я це знаю, бо колись такі слова і мене не пройняли б. А тут мій Сашко, на півроку молодший від Мишка, мене за рукав смикає:

– Мамо, мамо, давай я їм щось їсти винесу.

– Добре. Біжи додому, винеси пачку фаршу. Там, в холодильнику.

І Сашко біжить, а по хвилі виносить фарш. Хлопці ділять його між двома псами, а ті миттєво ковтають його і дивляться голодними очима, щоб дали ще щось, бо півпачки фаршу для голодного бездомного собаки – це ніщо.

Холодно. Вже вечір. Беру свого Сашка, і ми йдемо додому, а Мишко веде за  загривки Чіпа і Тарзана до своєї бабусі, котра, ясна річ, їх не прийняла і суворо наказала внукові, щоб вигнав їх геть і помив з милом руки. Мишко сердиться, потім плаче від розпачу, від злості і власного безсилля, але мусить виконати бабусин наказ, бо це її домівка і бабуся тут господиня. А Мишко живе на дві хати:  часом у бабусі, а часом у мами. От і виходить: тут хата бабусина, а там – мамина. А Мишко і сам, як отой бездомний собака, бо він не має свого власного дому. До мами Мишко собак не поведе, бо його мама – п’яниця, і її «чоловіки», котрих вона час від часу міняє, також п’яниці. Інколи вони б’ються між собою, а часом котрий-небудь б’є Мишкову маму, а в їхній хаті влаштовує справжній погром. Тому Мишко більше живе у бабусі. Але іноді бабуся, доведена до відчаю Мишковою некерованою поведінкою, виганяє хлопчика з хати.

– Іди до матері, – каже в таких випадках Ганна Йосипівна. – І нехай вона тобою займається, бо я вже стара і не маю сили.

І тоді Мишко йде від бабусі. Мовчки, беззаперечно йде. Але не до матері, а до смітників. Там за смітниками часто він і ночує. Точнісінько, як ті собаки, котрих хлопчик хотів пригріти. Про таке я б і не знала, якби не мій Сашко.

– Мамо, а що в нас є їсти? – питає, але наче якось знічено.

– Їсти? Ти їсти хочеш? Та є борщ, картопля, котлети. То ходімо, будемо вечеряти та й лягати. Вже час.

Я дивуюся, бо мого сина важко нагодувати. Часом набігається до втоми, а про їжу так і не згадає. А тут сам заговорив.

– Та ні, мамо, я не для себе.

– Не для себе?  А для кого?  Для Чіпа і Тарзана?

– Ні. Для Мишка.

 

Для Мишка?  А що, хіба він голодний?

– Так.

– А баба чи мама його де?  Хіба ж вони його не нагодують?

– Баба його вигнала. Він прийшов до мами, а мама п’яна спить. Там Репа весь посуд на кухні перебив. Мишко розвернувся і пішов геть. Тепер він буде спати біля смітників. Зараз тепло. Переспить. Але він їсти хоче. То можна, я йому…

– Господи!  Можна, дитино. Візьми йому хліба, кілька котлет. Чекай, я зараз сама зберу. Але може все-таки сказати його бабусі? Тоді вона візьме його до хати.

– Ні, Мишко не хоче казати бабусі про маму.

– Чому не хоче?

– Бо тоді бабуся буде маму дуже сварити і обзивати всякими словами.

– То нехай трохи її насварить, нічого страшного. Може, менше пити буде.

– Е, ні, Мишко не хоче. Він каже, що це однак нічого не дасть. А Репа Мишка ще й набити може, що бабусі розказав.

Я не знаю, що маю на те все казати. Які страшні реалії. Невже таке буває в житті, в звичайному житті, а не в кіно?  А мій Сашко веде далі:

– Мамо, а давай ми Мишка візьмемо до себе.

– Як це до себе?  У нього ж є і мама, і баба.

– Ну, не назовсім ми його візьмемо, а щоб він у нас переночував. Він же ж там біля смітників сам один. Йому, певно, страшно. Я знаю, він про те нізащо не скаже. Але, якби так я, то мені було б страшно.

– Чекай, Сашко, ну як ми можемо прийняти на ніч чужу дитину? У нього ж є рідні. Скажімо, я б розсердилася, якби мою дитину хтось приймав на ніч.

– Так то ж ти. А його мамі однаково. І бабі однаково.

– Такого не може бути.

– Може, ще й як може. Мишко вже не раз біля смітників ночував. А ще на «Райдузі».

– На якій «Райдузі»?

– Ну, там, де всякі скляні вироби роблять. Там є таке місце, що навіть взимку можна спати – жарко.

– Господи!  Хоч ти, сину, туди не йди. Це ж, мабуть, небезпечно.

– Та чого там небезпечно. Хлопці ходять. Я не йду. Бо нащо мені? А хлопці ходять. І нічого.