– Миколо, – кажу я, – та бійся Бога. Та вділи й мені хоч що-небудь. Хіба ж ти не бачиш, як ми з жінкою та дітьми бідуємо, не можемо звести кінці з кінцями?

– А мені що до того, що ви бідуєте? Я старший син, мені належиться. А ти, про мене, хоч у найми наймися, разом зі своєю жінкою. Хіба от що, забери собі мамині старі подушки і перину – однак викидати. І досить з тебе.

Зв’язав я все те в старе рядно, завдав собі на плечі та пішов.

«І нащо воно мені? – думаю собі, – мене жінка з тим всім з хати вижене. Аби що путнє, а то…»

А в нас саме тоді цигани табором стали. Я до них. Так, мовляв, і так: чи не треба часом?

– Треба, – кажуть. Змовилися ми, і вони в мене все це купили. Втішився я: сякі-такі гроші маю. От жінку потішу, дітям щось куплю. Іду я. Коли дивлюсь – народ кудись валом валить.

– Куди це всі? – спитав у знайомого чоловіка. А він і каже:

– Та злодія будуть судити. Ходімо, подивимося. Таке у нас не часто побачиш.

– То й ходімо, – кажу.  Хоч і не розумію, що в тому цікавого. Ну засудять чоловіка, посадять у в’язницю. Та ще не знати, чи він і справді винен. Хто б не був той чоловік,  однак шкода. Що ж тут цікавого? На що дивитися? Але йду.

Судили злодія. Щось він там у когось украв. Чи й не украв, чи й не він, бо ніби й  доказів явних нема, але чоловіка посадять у в’язницю. Та перед тим зробили таке оголошення, що, якби хтось забажав внести за нього таку-то суму грошей, то його могли б відпустити. То була якраз така сума, яку я мав у кишені. І раптом так мені стало якось маркітно, так мені стало шкода того чоловіка, що жах. Він дивився на всіх сумними очима, був обшмульганий та нещасний, зовсім не схожий ні на злодія, ні на розбійника. Ну хто його тут знає? Хто його порятує? Хто за нього дасть такі гроші? Й карбованця ніхто не дасть.Чоловік він нетутешній, ніхто його тут не знає. А якби й знав, то що? Тут брат брата з біди вирятувати не хоче, а то ж чужаниця. Бозна-звідки його привезли. І так мені чомусь шкода його стало, що край. Аж серце в мені якось чудно так стиснулося. Ну що таке гроші, якщо порівняти їх з людським життям, з людською волею?

Оголошення повторили ще раз. І сам не пам’ятаю, як я встав, як підійшов до стола, за яким сиділи поважні пани, що судили того чоловіка. Всі витріщилися на мене: і ті, що були в залі, і ті, що сиділи за столом.

– Я дам за нього гроші, – сказав я і не пізнав свого голосу, але то був мій голос.

– Чи пан знає того здрайця?

– Ні, не знаю, вперше бачу.

– Тоді…

– А може то його спільник?

І тут на мене, наче хвиля якась накотилася. І де я сміливості такої набрав? Я й кажу панам:

– Ви зробили оголошення, що відпустите того чоловіка, якщо хтось внесе за нього гроші. Я даю за нього гроші. Чого вам ще треба?

– Ти що, такий багатий? – це котрийсь з панів запитав. В залі засміялися.

– Та де там! Такий злидар, що й в селі більше такого нема, – гукнув хтось з залу.

– Ні, – кажу, – я не багатий, бо багатий і шеляга не дав би.

– Дурний хлоп, – прогугнявив якийсь пан.

Тут я вже промовчав: не хотів без потреби панів сердити. Пани порадилися, а потім один і каже:

– Дуже похвально, що в Копичинцях є такі люди, що керуються Божими Заповідями і люблять ближнього, як самого себе.

Взяли гроші, перерахували.

– Підсудний може іти.

Аж тепер я глянув на того, кого я вирятував з в’язниці. На його лиці було стільки почуттів, що я такого ще не бачив: і здивування, і радість, і недовіра, і ще щось таке, чого не можна було передати словами. В очах йому стояли сльози. Я підійшов до нього,  взяв його за руку.

– Ходімо, брате, – сказав йому. І ми вийшли з зали. Хтось плескав, хтось охав, хтось обурювався, хтось казав, що я дурний. А ми йшли собі по вулиці і мовчали. Чоловік той не спромігся на жодне слово, навіть на слово подяки. Дякував вже потім, коли я його до  себе додому привів. А куди ж мав його вести? Жінка вже все знала. Пошта у нас добре працює. Нічого вона мені не сказала, зітхала тільки і докірливо дивилася на мене. Краще б вже сварилася, лаялася – мені б легше було, а то поглядом своїм наскрізь пропікає. Хоч і сама вчинила б так само, бо вона у мене добра.

Помили ми його, переодягнули в чисту одежу, нагодували, нічого й не питаємо.

Злодій – то й злодій. У нас і так красти нічого.

– Як на світ народився, – сказав чоловік, коли чистий і поголений сів до стола. А потім, роздивившись на наші статки, сказав:

– Не можу я зрозуміти, чоловіче, як тобі таке до голови прийшло – мене з біди вирятувати. Я ж тобі ні брат, ні сват, ще й ославили мене як злодія. Як ти на таке зважився? Самим же тяжко.

– Отому й зважився, що тяжко. Було б легше, то може б і не подумав за тебе, бідолаху. Досада мене взяла, що мусить людина пропадати, бо нема грошей, щоб відкупитися. Словом, що про те говорити? Живи собі, ходи по волі, та, коли вже не можеш людям добро робити, то хоч зла не роби.

Тут чоловік той, його Микитою звали, не повірите, розплакався щирими сльозами та й розказав, що ніякий він не злодій, а безневинно поніс кару за чужі гріхи.

– І таке в житті буває, – кажу я. – Я тобі, Микито, не піп, не суддя, і не збираюся тебе вчити, як тобі на світі жити. Це справа кожного. Я тебе вирятував, не питаючи за твою  провину, бо я – людина, і ти – теж людина.

Тут між нами запанувала велика людська приязнь. І розказав тут  я  Микиті про свою кривду, що причинив мені рідний брат, посівши батьківську хату і все майно після маминої  смерті. Почухав він потилицю і сказав:

– Хотів би я тобі віддячитися, так нічим. Та все ж спробую тобі допомогти. Спосіб, правда, не дуже симпатичний, але іншої ради на те нема. А ходімо лишень зі мною на цвинтар. Покажеш мені, де твоя мама похована.

Повів я його на цвинтар, постояли ми біля маминої могили, помолилися та й пішли собі.

А наступного дня вранці мій брат Микола, прийшовши до хліва худобу порати, остовпів. На стільчику, на якому мати звикла корову доїти, сиділа вона, наша мати, і рукою на свиню показувала. Білий, як крейда, ввігнався Микола до хати та як закричить:

– Біда, жінко, біда!

– Та, Господи, що сталося? Та на тобі лиця нема.

– Прийшла, жінко, мати.

– Чия мати? – не могла втямити жінка.

– Та ж моя.

– Як… Прийшла? Чи ти при розумі?

– При розумі. От ходи та й сама побачиш. Сидить на стільчику та рукою на свиню показує. Таки обділив я брата Степана. Видно, мати хоче, щоб я свиню йому дав.

– То дай. Хіба ж я що?

Поховав брат матір вдруге, а мені того ж таки дня свиню привіз. Зрозумів я, чиї то витівки. Трохи розсердився я на Микиту, що над покійною матір’ю збиткується. Та нічого йому не сказав: заради мене чоловік старався.

Наступного ранку брат мій з острахом відчинив хлів і знову побачив матір. Вона, як і того разу, сиділа на стільчику і рукою показувала на корову.

– Прийдеться, жінко, і корову братові віддати, – сказав Микола, увійшовши до хати.

– Нічого не зробиш, така воля матері, – тихо відповіла жінка.

Так я розжився ще й коровою.

Але наступного ранку мати знову сиділа у хліві на стільчику і цього разу рукою показувала на коня.

Вдарився тут Микола об поли руками.

– Та вона розорити мене хоче. Зовсім здуріла стара.

– Та бійся Бога, чоловіче, та ж вона мертва.

– То нехай спить спокійно. Заспівав їй священик «Вічную пам’ять». Чого їй не лежиться?

– Сам винуватий, – каже жінка, – нащо ти скривдив молодшого брата, нічого йому не давши? У матері, хоч і у мертвої, серце болить. Тепер буде по справедливості. Віддай братові ще й коня, то може тоді і мати заспокоїться і більше приходити не буде.

Так я розжився ще й конем. По матері панахиду відслужили. Я суворо заборонив Микиті більше турбувати покійну.

– Чим міг, тим поміг, – скромно сказав Микита. – Я ж тільки хотів, щоб все було по справедливості. Хоч трохи.

Пішов Микита. Більше я його не зустрічав. Може колись заявиться. В житті людські шляхи часто перетинаються. А ми тепер з жінкою зажили по-іншому. Що там казати? Краще зажили. Отака-то у мене вийшла химерна історія. Вибачайте, що проти ночі розказав.

– І мені вибачайте, – докинув і від себе дядько Іван. – Бо, коли поїздиш трохи на фірманку, то перестаєш боятися всякої чортівні. Та й мерців також. А хто вдома сидить, тому страшно. А нам що? Хоч вночі, хоч вдень – однаково, хоч і з чортом навкулачки.

– Та цур йому, та пек! Не при хаті згадуючи, – сказав дядько Данило. – А зараз, хлопці, пора і честь знати. Господарі терплячі, нас не виганяють, то ми й знахабніли.

– Але тепер ми довго не будемо їм голову морочити, – сказав дядько Антін. – Надходять свята. Будемо кутю їсти, колядувати, а там, як дасть Бог, то й посівати, і щедрувати. А вже десь після свят і зустрінемося.

– Стривай, стривай, – втрутився дядько Трохим. – Ти, Антоне, так не поспішай.

Зустрінемося ще й на свята. Ти забув, що наш Гилько має день народження. На саме Водохреща поталанило хлопові вродитися. Не іменини, бо тоді йому треба було б Іваном зватися. Та, якщо вже батьки його Гильком назвали, то ми його переіменовувати не будемо, але, щоб знав, зв’яжемо ще в ліжку, так що бутиль готуй. І щоб горілка була твого заводу, інакшої і пити не будемо.

– Та вже не журіться, – сміється батько у вуса, проводжаючи гостей аж за поріг і напускаючи до хати морозяного холодного повітря. Дядьки розходилися, розкочуючи по вулиці свої дужі голоси. В хаті нараз стало тихо. Мама позіхнула і стала стелити постіль.

– Ото вже люблять ті хлопи довго сидіти. Я аж здрімалася, а вони сидять та й сидять.

– Ти не те кажи, – озвався батько. – Є в селі і більші хати, і кращі за нашу. Але ж ні, до нас ідуть. То що це означає? Не знаєш? А я тобі скажу. Це означає, що люди нас люблять. І хата наша така, що людей притягує. А ти думаєш, кожна хата людей притягує? Ні, не кожна. Правду кажу – не кожна. От часом буває хата і велика, і чиста, і меблями багатими заставлена, а не кличе вона людей, наче якась нежива. Правда, правда. А наша кличе до себе, бо в ній живе добро. Треба тішитися, коли люди приходять. Бо що ми без людей? Без людей ми нічого не вартуємо.

Голоси батьків стихають, а потім і зовсім засинають разом з батьками. По хаті нечутно ходить тиша. І ніч. У вікна заглядає мороз і поступово розмальовує шибки химерними візерунками. Десь шкребеться миша. У мами в голові снується, ще не спить думка:

«Кота годую, а миші щось гризуть. Чи то миші такі пішли, що кота не бояться? Треба буде полапку поставити. Тільки, щоб часом наш кіт в неї не попався…»

Ніч. Все спить. По кутках позасинали розповіді дядьків. Кожна в своєму кутку.

А часом в одному кутку і по дві вживаються.