– Отут, – каже, – ми й заночуємо. Бачиш, яка господарська садиба?  Думаю, господарі не відмовлять подорожнім. А як треба, то щось їм і заплатимо. Дуже вже та хата мені до вподоби.

Отут я вже й мусив розказати про дідову засторогу. Кум Петро немало здивувався.

– А звідки той старий знав, що ми тут ночувати будемо?

– Не знаю. Звідкись знав.

– Ет, дурниці!  Ти завжди щось вигадаєш. Хлоп, а віриш всяким знахарям та ворожбитам, що від старості здоровий глузд втратили. А я в ті казки не вірю. Хочу тут ночувати – то й буду тут ночувати. І ніякі знахарі мені не мають нічого до розказу.

– А може, Петре, все-таки не треба? – намагався урезонити товариша я.

– Що не треба? Ночувати? Та мені навіть цікаво стало: чому нам тут ночувати не можна? А тобі не цікаво?

– Зовсім ні.

– Ну й дивак ти!

– Я б таки казав…

– І не кажи – не поможе.  Ти собі як хочеш, а я ночую тут.

Та й пішов домовлятися з господарями. Поплетався і я за ним, хоч, чесно кажучи, на душі кішки шкребли. На диво, господарі відразу й погодилися. Нагодували нас вечерею, ще й окрему кімнату для нас відвели – небачена розкіш для фірмана. От полягали ми, а Петро й каже:

– Готовий побитися об заклад, що ми тут будемо спати, як цісарські вельможі. А той дід просто позаздрив нам. Йому не хотілося, щоб нам сьогодні добре спалося.

Та й заснув, аж захропів.

– Ну-ну, – тільки й сказав я. А я не міг спати та все дослухався до якихось притишених звуків, що, як мені здавалося, чулися довкіл. І не вперше мені ночувати в чужій хаті, але ця хата була якась особлива. Чи це мене отой дід так налаштував?

«Це вже я потрохи з глузду їду, – думаю собі. – От Петро хропе собі – і йому нічого. От мати б такий сон».

Але тут якраз годинник пробив північ. І після дванадцятого удару під вікном почувся голос:

– Ну що, є?

І хтось з хати йому відповів:

– Є.

– Обидва?

– Обидва.

«Це про нас, – подумав я. – Що ж воно таке? Що ж тепер з нами буде?»

І волосся в мене наїжачилося. Я легенько штовхнув під бік Петра, щоб він прокинувся, але той ще дужче захропів. А розмова між тими двома продовжувалась. Той, що був надворі, запитав:

– Сплять?

– Один спить, аж хропе, а другий у темряві мух  лічить.

– Які тобі мухи!  Їх ще нема.

– Знаю, що нема. Це я так.

– А господиня що?

– Нема. Полетіла.

– На чому?

– На коцюбі.

– А-а, значить, недалеко. Однак можна трохи побавитися.

– Можемо, можемо. Бо я тут зовсім занудився.

– Починаймо. Тобі буде той, що спить, а мені – той, що мух лічить.

Тут я з усієї сили штовхнув Петра під бік.

– Ти чого?  Якої матері? – спросоння гарикнув Петро. Але я нічого не встиг йому відповісти, бо в наступну мить мене щось немов підкинуло вгору, мною закрутило, замотуляло, аж в голові запаморочилося, і тут-таки я вилетів через вікно надвір, як був, голий, тремтячи від холоду і від переляку. Не встиг я гаразд усвідомити, що таке зі мною відбувається, як мене обхопили холодні дужі мацаки і притиснули до чогось холодного, це, очевидно, було тіло мого нападника. Ті мацаки скрутили мене так міцно, наче мотуззям, що я не міг не тільки боронитися, а, здається, не міг і дихати.

«Отут мені і гаплик! – подумав я. – Пропав ні за цапову душу, по глупоті своїй і чужій».

І тут я відчув, як хтось сильно вдарив мого нападника. Той охнув і випустив мене з своїх цупких обіймів. Мацаки йому обвисли, він поточився, але не впав. Я замість того, щоб чимдуж тікати, все ще стояв, тремтячи від холоду, бо конче хотів знати свого рятівника.

Але було темно. Я бачив лише постать і ніяк не міг роздивитися, хто ж все-таки мене порятував. І тут я почув голос, такий знайомий мені, старечий, але ще дужий і владний.

Це був голос того діда, котрого я сьогодні підвозив.

– Ах, ти, Темрюче!  Ах, ти, злодію!  Ти ж мені обіцяв, що не будеш людям збитки робити.

– Хіба ж це збитки?  Так собі, розважитися трохи хотіли.

– Ось я тобі влаштую розвагу.

– Не треба. Я вже більше ніколи не буду.

– Ні вже. З мене досить. Іди ж ти в нетрі-нетрющі, де звір не пробігає, гад не проповзає, птиця не пролітає, де нога чоловічеська не ступає. Згинь!

– А-а-а! – закричав Темрюк, і голос той віддалявся, віддалявся, аж доки не пропав. Тоді старий до мене:

– А ти чого стоїш і тремтиш?  Закоцюбнути хочеш?  Ану марш до хати!  Тим паче, що  там твій приятель. Дурного, правда, розуму, та то вже таке. З тим нічого не зробиш.

Я через вікно і до хати вскочив, як в рай попав. Хата, хоч і вихолола, а таки ж хата. Як не дивно, дід за мною, теж через вікно. А в хаті… Мати Божа!  Все перевернуто, а кум Петро підім’яв під себе якусь гидку потвору і душить її, і гамселить з усієї сили, а батькує так, що зроду-віку ніхто ще таких слів не чув.