– Не смій і думати, – кажу. – У тебе жінка. А баламутити дівчину не смій. Таку красу не можна просто так. То гріх великий.
– Овва! – сміється Трохим, – ти за нею так обстаєш, наче вона сестра твоя.
– Ну… Сестра чи не сестра, а глумитися з дівчини не дозволю.
– Наче в тебе хтось дозволу питався б.
Розсварилися ми з Трохимом та й насувом один на одного дивимося. А Маруся, як той добрий ангел, на світ поглядає. Я тоді ще не знав, що таку дівчину не можна збаламутити – не так вона навчена. Хоч був я тоді ще зовсім молодий, все ж спостеріг, що і дівчина на мене не байдуже поглядає. Поведе брівоньками, гляне оченятами карими – та й зашаріється, зітхне і погляд свій карий відведе.
Увечері вийшли ми з нею в садочок та й стали під яблунею. Стоїмо, мовчимо, а потім я й питаю:
– Марусечко, горличко, чи ти підеш за мене, як посватаю?
А вона так сумно глянула на мене та й зітхнула.
– Ні, – каже, – не вийду я за тебе, мій Василечку. І любий ти мені, а не вийду.
– Чому ж, серце? – кинувся я, як ото риба у воді.
– Бо мати не віддасть. Іншу долю вона мені готує. А яку – я й сама не знаю.
– Давай ублагаємо її. Може зглянеться.
– Ні, – каже, – Василечку, не зглянеться. Ти ще її не знаєш.
Стоїмо, обнявшись. А щоб поцілувати – так нізащо.
– Того поцілую, – каже, – з ким під вінець стану.
Ох, як я боявся тієї хвилини, коли майстер мого воза полагодить. Млів просто від жаху, що тоді мені вже їхати треба буде і що доведеться з Марусею прощатися. А Трохим дивився на мене єхидно так і ховав сміх у чорний вус. Може про щось догадувався, а може щось із старою говорив. Тільки про що він міг говорити, коли сам жонатий?
Тут прийшов майстер і сказав, що віз готовий, як новий, і що завтра ми вже можемо їхати. Забилося в мене серце, а Маруся, ледве стримуючи сльози, з хати вибігла.
«Завтра! Завтра! – думав я перелякано. – Завтра я з нею попрощаюсь. Назавжди. І більше я її ніколи не побачу. Ніколи?»
І жах переповнив моє серце. Бо так я полюбив ту дівчину, що без неї, здавалося, і життя мені не буде. І вирішив я поговорити з Марусиною матір’ю, Марусі про те нічого не сказавши. От вибрав я час, коли мати сама була, та й почав.
– Скажіть мені, паніматко, чи віддали б за мене свою Марусю, якби я посватав? Їй за мною добре було б. Я у матері один син. Не ледачий, не пияк, не волоцюга. Хоч і не багатий, та є у мене і хата, і в хаті. І мати у мене тиха та лагідна, буде для вашої Марусі доброю свекрухою.
– Е, хлопче, шкода твоїх балачок. Ти думаєш, що ти один такий мудрий? Ой, ні. Не ти перший хочеш її сватати. Та я собі твердо постановила таке: не віддам я дочку за простого хлопця. Не віддам – і все. Нехай краще в дівках посивіє.
– Господи! Та що ви таке кажете, паніматко! Як же можна, щоб така краса – і в дівках!
– Хіба ж вам не хочеться, щоб ваша дочка щаслива була? Хіба ж вам не хочеться внуків дочекатися? Хіба ж ви ворог своїй доньці?
– Ні, парубче, своїй доньці я не ворог, але й собі не ворог. Я її виростила, виплекала, то хіба ж для того, щоб ото просто так комусь віддати? Е, ні, голубе. Я віддам свою Марусю за такого, хто б мою старість забезпечив, щоб я на старші літа не рахувала копійки, а в достатку свій вік дожила.
– А коли Маруся його не любитиме? Що тоді?
– Полюбить.
– А якщо ні?
– То нехай як собі хоче. Але моя Маруся навчена матері слухатися. Не те, що другі. Так що ти, хлопче, їдь собі з Богом та й забудь за мою Марусю. Не тільки світа, що в вікні. За вікном більше.
– Коли ж не зможу я її забути.
– То як собі хочеш. А своє слово я вже сказала. Так і буде.
Простояли з Марусею всю ніч під яблунею. Добре, що хоч того мати їй не боронила. А на ранок я вже мав їхати. Таки поцілувала мене дівчина на прощання і подарувала мені на згадку вишиту хустинку. Витер я тією хустинкою її сльози і сховав до кишені. Отак ми і розлучилися.
Їхав я і перед собою дороги не бачив. А Трохим посміхався та все ховав ту посмішку у чорний вус. А сам наспівував та насвистував собі щось веселеньке, наче тішився з моєї біди. Отоді я й пообіцяв собі, що з Трохимом більше на фірманку ніколи не поїду. І таки не їхав більше ніколи. Він потім і питався в мене, і доскіпувався – все ніяк зрозуміти не міг, чому я з ним їхати не хочу.
– Ми ж не сварилися. Ну перемовилися за ту дівчину. То й що? Хіба ж то сварка?
Звісно, що не сварка. Не міг я того чоловікові пояснити. І їхати з ним також не міг. І не сердився я на нього, а їхати з ним більше не хотілося – душа не лежала.
Ця Василева історія, очевидно, всіх схвилювала, зворушила душі аж до дна. І ніхто не хотів так просто розлучатися з тією розповіддю, не дізнавшись, що ж сталося з тією дівчиною потім. Бо ніхто не вірив, що Василь ніколи більше не навідався у те село.
Дядько Іван перший не витримав.
– І що, Василю? Ти більше так і не бачив ту дівчину? Так і не знаєш, за кого мати її віддала?
Василь запихкав цигаркою, а після довгої паузи сказав:
– Бачити – більше не бачив. Приїхав я додому, а вдома, самі знаєте, як воно в жнива. Роботи – не початий край. Все на мені. Зібрав я хліб, трохи впорався, сів на коня – та й до дівчини. Тільки на подвір’я в’їхав – відразу тьохнуло серце: відчув відразу, що немає моєї Марусі. І правда. Вийшла мати, прибрана, як пані, але якась наче сумна. Привітався я та й за Марусю питаю.
– Нема, – каже, – Марусі. Просватали її.
Вже не знаю, як я виглядав, але світ переді мною захитався.
– За кого, – питаю, – просватали?
– За цигана, – каже.
– Як за цигана? За якого цигана? – віри не йму. А сам ледве на ногах стою.
– Та не за простого цигана. За циганського ватага. У них він бароном зветься.
– Але ж циган! Нехай там собі зветься, як хоче. Але ж циган!
– То й що, що циган? Хіба ж цигани – не люди? А який він багатий! Якби ти тільки знав! Скажу тобі під секретом… Він мені за мою дівку стільки грошей дав, що тобі і не снилося, і не присниться ніколи. А золота скільки! Але, якщо правду сказати, то й було за що. Тепер я зможу прожити весь свій вік без біди. Тільки ти про те щоб нікому, бо знаєш, як воно буває…
– Та не бійтеся, паніматко, я нікому не скажу. Я зараз ось вже поїду – і ми з вами ніколи більше не побачимось.
– Ой, Боже ж мій! – вдарилася об поли стара. – Я геть чисто здуріла! Чого ж це ми надворі бесіду ведемо? Прив’яжи коня та ходімо до хати. Бачу, кінь зморений та й ти, певно, голодний з дороги. Ходімо, обідом тебе нагодую, коневі їсти дам. Я тепер господиня! Якщо хочеш, можеш і переночувати, а вже завтра і поїдеш собі в Божий час.
– Красно дякую, паніматко, – кажу їй, – але я вже переночую деінде.
– Де саме?
– Не знаю. Але не у вашому селі.
– Гребуєш, значить, циганською тещею.
– Та ні, не гребую. Але я просто у вашій хаті не засну. Все стоятиме вона перед очима.
– Бідолашний! Так її любив…
– Любив і люблю… Але скажіть… То виходить, що ви свою Марусю просто… Продали?
– Ну… Можна сказати й так. Але зваж, парубче, дуже дорого продала.
– Хіба ж від того легше? Скажіть… А як же ж Маруся? Що вона?
– Маруся? А що Маруся? Плакала, звісно. Так і має бути. Молода завжди плаче на своєму весіллі. Так годиться. Тільки Маруся вже трохи переборщила. Плакала вже над міру. А якби ти бачив, яка вона гарна була. Одягнули її, як принцесу. А золота на ній було стільки, що… Все село зійшлося на неї дивитися. А вона стоїть та й реве, як дурна. То вже було забагато.
– І вам її не було шкода?
– Шкода! Чому ж не було? Звісно, що було шкода. І я сплакнула для годиться. Але, щоб так, як вона? Чого? В багатстві жити буде, в добрі.
Я обхопив голову руками та й мовчав. А стара продовжувала:
– Коли виряджали її, вона мені не вклонилася, як ото годиться. Тільки стояла і плакала. А коли я підійшла до неї, щоб попрощатися і поцілувати її, відвернулася від мене, а потім повернулася і тихо сказала:
– Коли приїде Василь… Ну… Той, що ночував у нас…
– А хіба той Василь має приїхати? – здивувалася я.
– Він приїде. Він мусить приїхати. То скажіть йому, що я люблю, тільки його одного люблю.
Я ще на неї за те гарикнула:
– Цить, – кажу. – Ще хто почує. Тобі тепер не можна. Ти повінчана.
Та й поїхала моя кралечка.
У мене хитнулася земля під ногами, і здавалося, що вона таки ось-ось вислизне у мене з-під ніг. Пам’ятаю, я ще навіщось спитав:
– І куди ж вони поїхали?
– А Бог їх Святий знає. Хіба ж циганські шляхи комусь відомі?
Ми обоє помовчали. Потім вона озвалася:
– То ти не передумав? А може таки переночуєш? Або хоч пообідаєш?
– Ні, паніматко. Красно дякую, – сказав та й поїхав з того села.
Василь замовк. Дядьки запихкали цигарками, а дядько Данило сказав:
– Так… Оце так історія… А ти, Василю, потайний. Вже стільки десятків років тебе знаю, а ти мені ніколи про те не розповідав.
– А що ж тут розповідати? Було та й минулося. Я вже старий став, та й вона, якщо жива ще, не помолодшала.
Дядьки ніяк не могли спокійно пережити ту Василеву розповідь. Кожного взяло за живе.
Не було притаманних чоловічих жартів, всі були серйозні. Нарешті котрийсь задумливо сказав:
– Минуло, кажеш? Ні, Василю, не дури, не минуло. Таке ніколи не минається.
– Ото мати! Розбагатіла, продавши дочку…
А ще хтось докинув:
– Як же ж їй там жилося серед циганів?
– Та може й добре жилося. Може й звикла. Але ж не любила вона того цигана. А це для жінки немало важить.
– Кажете, звикла? Хіба ж так легко звикнути до чужого норову, до чужих звичаїв? Особливо, коли ти не по своїй волі.
– Та я вам ще не доказав, – озвався Василь. – Років так десь п’ять по тому заїхав я ще раз у те село. Так і тягнуло мене туди. Думав, може почую що про неї. І почув. Втекла вона від того цигана.