Наступного вечора сходилися трохи раніше. Доки пили, доки їли, доки хвалили нашу маму, то ми вже втомилися й чекати. О, нарешті. Здається, зараз вже почнуть. Позакурювали. Дядько Трохим звернувся до своєї ватаги:
– Ну що, хлопці? Хто на останок розкаже якусь історію?
Всі на хвилю замовкли, а потім відкашлявся дядько Іван. Ще раз затягнувся своїм міцнезним самосадом, наче жаль йому було так надовго з ним розлучатися, і сказав:
– Воно, хлопці, ніби так… Я ті фірманські історії розказувати починав, мені годилося б і закінчувати. Як ви на те?
– То розказуй. Але не бреши, – ущипливо зауважив дядько Данило.
– Ти, Даниле, краще помовчав би, – образився дядько Іван.
– Отак. Ще посваріться на останок, – урезонив товариство дядько Трохим.
– Легко сказати – не бреши. А я не так скажу. Добре збрехати теж треба вміти. Це, скажу я вам, талант. Бреши, Іване, бреши, але так, щоб тобі повірили. А хто не повірить, то нехай збреше краще. Але то вже буде наступної зими. А ви слухайте і не перебивайте.
Ми, малі, нашорошили вуха – і дядько Іван почав.
– Історія та не зовсім фірманська. Але, мандруючи по наших дорогах та по наших селах, всякого наслухаєшся та набачишся. Ото слухайте ж і ви.
Жила собі в одному селі баба стара. Бабою Хомихою її прозивали.
Це по чоловікові. Чоловік її Хомою звався. Той Хома давно вже помер, а баба жила. Вже, либонь, до ста їй доходило. Часом у неї питали:
– Бабо, а скільки вам років?
– Га? – приставляла руку до вуха, бо таки вже й не дочувала трохи.
– Років, років, бабуню, скільки вам?
– Та Бог його зна, дитино. Та хто б їх лічив? Роки – не гроші. Що їх лічити? Та я, моя дитино, до стількох і лічити не вмію.
– А чом же, бабцю, вас совіти лічити не навчили? Вони ж всіх вчили.
– Та при совітах нічого лічити було. Хіба що трудодні. Та за них і так нічого не давали. Спершу я служила в панів. Роботи тієї було – ніколи й вгору глянути. Все бувало переш, миєш, готуєш. А як наїде було гостей – ой, матінко! І все горді такі та пихаті. Воно звісно – пани! А потім, як совіти прийшли… О, тоді в мене вже своїх дітей черідка була. Що кажеш? Е, ні, своїх дітей я вміла полічити. Їх у мене десятеро було. О! Як пальців на двох руках.
І баба показувала дві руки з покрученими кострубатими пальцями.
– А чого, бабо, пальці у вас такі покручені та кострубаті?
– Від роботи, дитино, від роботи. Скільки всього довелося їм переробити.
Бувало, підеш на річку прати, а вода зимна, аж руки ломить. А переш, бо мусиш. Тоді не було такого, що само пере, само ще й викручує. Ой, наробилася я за вік свій довгий. Нехай Бог боронить. І напряла, і полотен наткала. А що вже набілила того полотна, то таке вже білісіньке було, як папірчик.
– Бабо, а де ж ваші діти? Куди ж вони порозбігалися, що, маючи стільки дітей, ви самі роки свої доживаєте?
– А-а! Діти! Порозходилися по світу. А чого мають коло мене сидіти, мої старі кості пильнувати? Вони ж не винні, що мені Бог такий довгий вік відміряв.
І баба стала загинати пальці на обох своїх руках, що вже не гнулися, та й розказувати про своїх дітей.
– Григорій та Олекса, – оглянулася довкола, наче боялася, що хтось її почує, – в бандерівцях були, мої соколики. За те їх на Сибір совіти заслали.
Звідти вони й не повернулися, і звісточки ніякої звідти не прислали.
Стара витерла сльозу сухою шкарубкою долонею.
– А я так собі думаю, що нікуди їх не везли, а десь у якомусь яру розстріляли – і квит. І я тепер не знаю, де лежать їх кісточки. Петра і Миколу німак на війні забив. А Максим в Гамериці жиє.
Стара просвітліла, розпогодилася, аж наче помолодшала.
– Добре жиє, карточки шле. Такі славні. В нас таких не роблять. Де там!
Знимки з жінки, з дітей. Видно, що файно жиє.
– Краще б ваш Максим, бабо, прислав би вам трохи долярів.
– Що кажеш? Чого прислав? А-а! Долярів! Та нащо вони мені?
Якби так колись, то треба було б поле купувати, хату ставити. А тепер… Поля мені не треба, хату маю, мені вистачить, на хліб маю – пенцію дають. А більше мені й не треба.
– А дочок, бабцю, мали?
– Мала, аякже! І дочок маю. Але перше вже я за синів докажу. Про кого це я казала? А-а! Про Максима. Семен в Польщі. Приїжджав два роки тому. Навіз мені всього, що, Боже ти мій!
– Міг би й частіше звідатися. Польща – не бозна-яка далина.
– Га? Що кажеш? А-а! Що йому їздити та на мене, стару, дивитися?
Жива, та й то Богу дякувати. А як вмру… То село й поховає. Хто там їм писати буде? А Микита – той в Росії, аж за Москвою. І Настуню з Марією туди забрав. Там і женився, а дівчата заміж повиходили. Тих давно вже не бачила. І не пишуть. А може думають, що й нема вже мене на світі. А я живу…
Стара засміялася.
– І як вони там живуть межи тими москалями? А найгірше те, що мої внуки москалятами ростуть. Чи ж хоч охрестили там їх?
– Там, бабо, також церкви є. Як і в нас.
– Слава Богу! Бо я собі думаю: край дикий, хто його знає.