ФІРМАНСЬКІ ІСТОРІЇ

ФІРМАНСЬКІ ІСТОРІЇ

Чи знаєте ви, хто такий фірман, або фурман, це залежить від того, де як кажуть – фіра чи фура. Фірман колись на селі – то був великий чоловік, майже, як у давнину чумак. Тільки дороги у фірманів не такі далекі, як у чумаків були. Скаже жид вести до Крем’янця яйця – то збираються дядьки та й везуть, з Білозірки і таки ж до Крем’янця, чи  у Волочиськ, чи ще там куди, а як треба, то й до самого Львова. Везуть чи яйця, чи муку, чи мед, чи сало, – що жид скаже, бо він і гроші дядькам платить. А гроші завжди потрібні.

Один хату ставить, другий поля прикупити хоче. А де ти в селі тих грошей візьмеш? От і фірманили. Влітку їздили возами, а взимку на санях – тільки сніг кушпелить. Дзвінки почіпляють, щоб не погубитися, та й їдуть. Найкраще фірманити гуртом – це кожен знає. Але доводилося й поодинці. Нелегка то робота була, скажу я вам. І намокнуться було, і намерзнуться. А що зробиш? Треба. А вже яких тільки з ними історій не траплялося! Особливо, коли їхали поодинці. Тепер що? Тепер і фірмани – рідкість, та й коні, певно, скоро вже переведуться. А колись… О, фірмани мають що згадати. А вже тих фірманських історій, слухай – не переслухаєш. Не раз ото дядьки посходяться до нашої хати, особливо взимку, довгими вечорами, та й ну розповідати, як вони колись на фірманку їздили. А я сиджу на п’єцу та й слухаю. Їхні розповіді – як казки, і страшні, і смішні, все більше страшні, та такі, що потім і надвір страшно вийти. Розповідати дядьки вміють, особливо дядько Іван Середа, невисокий, кремезний чоловік. А курив той дядько Іван, як кажуть, по-чорному – цигарку за цигаркою. Та не магазинські – Боже борони! А самокрутки.  У нас на стіні відривний календар висів. Тільки з того календаря листків ніхто не відривав. Була зверху дротина така, під неї і відгортали «прожитий» листок – шкода було викидати. А так – рік мене – і календар цілий, хоч знову на стіну чіпляй. Так-от, Іван Середа підійде до того календаря, відірве «прожитий» листок, дістане з кишені свого ж таки тютюну, скрутить самокрутку та як запачить, то аж святі очі закривають, а чоловіки – і ті сахаються.

– Ти, Іване, мав би совість – повна хата диму. А тут же діти.

– Діти! Та хіба ж то діти? То хлопці. Вже й самі, певно, пробували. Ану, признавайтеся, шибайголови, курили вже?

Хлопці червоніють, опускають голови і з-під лоба зиркають один на другого.

– Звісно, що курили. А що на магазинські цигарки грошей нема, то у батька того ж таки тютюну поцуплять та й…  А ви кажете – діти!

– Але ж тут і дівчата є.

– А що дівчата? А при них, думаєте, парубки не курять? Ще й як курять! Та ще й один перед другим вихваляється, у кого самосад міцніший. Я вже ті штуки знаю, не забув ще, бо й я колись…  Та цур те згадувати… Дівчата! Нехай звикають, бо їхні чоловіки однак куритимуть. Моя спершу теж кривилася. А я й кажу:

– Терпи, Тодосю, бо, як чоловік не курить, то від нього цапом смердить.

І звикла. Отак закуриш – і всяка нечисть з хати тікає – не витримує. А хлоп витримує, бо він – сила. От що я вам скажу.

Ще ту самокрутку не докурив, а вже другу майструє, з того ж таки календаря.

– Годі тобі, Іване, теревені правити. Краще розкажи, як ти до Шумська їздив.

– Та їздив, – посміхається у вуса дядько Іван. – Що там розказувати?

– Та ти розкажи, розкажи.

– Та те вже й так всі знають.

– А от і не всі. А хто знає, то ще раз послухає. Цікаво.

– Ну добре вже, розкажу. От якось… Кличе мене Мошко до себе та й каже:

– Чи не хочеш ти часом, Іване, трохи грошенят заробити?

– Та хочу, – кажу. – А хто ж не хоче?

– То давай так: я тобі добре заплачу, а ти поїдеш до Шумська. Заплачу я тобі добре, але компанії мати не будеш, поїдеш сам. Візьмеш трохи товару, а головне – завезеш лист до тамтейшого корчмаря Сруля. Добрий корчмар. Він тебе і нагодує.

Сам – то й сам. Що ж тут такого? Шумськ – не така вже й далека сторона, траплялося і далі їздити. От  ліси, правда… Ну, та що вже?.. Домовилися – то треба їхати. А Мошко вже й завдаток дає. То тепер вже ті Шумські ліси добряче-таки повирубували. А тоді…  О, то  були ліси, що аж згадати страшно. А звірини! Якого тільки там звіра не водилося! Е, добре нам тут в теплі сидіти та тютюн курити. А мені треба було самому в дорогу вириватися.  Сніг, мороз – птиця на льоту замерзає. Тодоська плаче, не пускає. Але ж заробити кортить. Добрі гроші жид платить, треба їхати. Одягнув я кобеняк. Добрий кобеняк у мене був. Ще від діда мені дістався. Та й їду. Битим шляхом їхати легше, та дальше. А навпростець, полями, хоч дорога гірша, так зате ближче.  Вибрав я ближчу дорогу та й їду.

Коники добрі, сани теж від доброго майстра. Їду собі, пісень співаю. Вдень воно так нічого. Та що таке зимовий день? Він короткий, як спідниця у теперішньої дівки. Ото саме вечоріло, як під’їхав я до Шумського лісу.

«Кепсько, – думаю я собі, – воно було б добре десь заночувати. Та де ти його заночуєш? Кругом – ні села, ні навіть хутірця якогось. Ото, – думаю собі, – буду їхати попід ліс, то може якийсь вогник засвітиться – то й попрошуся на ніч. Хоч і не дуже охоче на нічліг подорожніх пускають, та, може, таки ублагаю та й пустять, аби не пропав».

Отак думаю собі та й їду. Сонце вже обляглося спати, мороз все дужче притискає, а я їду.

Раптом коні хід сповільнили, наче вантаж непосильний везли, а потім і зовсім стали. Я їх батогом, а вони ні з місця.

«Що за притичина? – думаю. – Може щось на дорозі побачили, а може вовка почули…»

Думаю так, а в самого мороз поза плечі. Ніч, сніг  і  ліс. І ніде жодного вогника.

– Ото вляпався, – кажу сам до себе. І раптом позад себе чую жіночий сміх. Страх мене перейняв, бо знав я чимало всяких фірманських історій. Все ж зважуюся оглянутися. Бачу, а в мене на санях пишна пані сидить, в дорогі хутра кутається. Сидить і на мене дивиться. Хитро так дивиться.

– Повертай, – каже, – вісьта.

– Ба ні, пані, – кажу, – мені прямо.

– А я тобі кажу – вісьта.

Голос грізний такий та владний. Але й я був не дуже з лякливих. Зрозумів, що це якась нечисть, та все ж не хочу отак нізащо погибати.

– Повертай, чоловіче, бо тут тобі і гаплик. Бачиш, коні стали? Ну… чого ти ще думаєш?

Та як гукне на коней:

– Вісьта!

Коні заіржали та як шарпнуться! Ледве сани не перекинули, а я від несподіванки ледве віжки з рук не випустив. Та втримав-таки і спинив коней. А вони так і рвуться. А пані знай собі сміється у мене за плечима та на коней гукає:

– Вісьта! Вісьта, карі!

– Ви, пані, на моїх санях не командуйте та моїх коней не поганяйте.

– А хто тобі сказав, що ті сани і коні твої? Тут я володарка і господиня, отже, все це моє. І ти мій, голубчику.

Та й ну мене обнімати. А мені вже й дихання перехопило, світ запаморочився.

«Задушить, – думаю, – клята баба».

Тут я зрозумів, що це щось нечисте, прости, Господи, що проти ночі згадав. Та й давай подумки молитися, бо вже й рук не зведу, щоб хрест на себе покласти. Змовив я отак подумки «Отче наш» – чую, наче полегшало. Дихнув я та й вирвався з відьомських рук.

І тут я згадав, що всяка нечисть коляди боїться.  Як загорланю я на все горло, аж коні схарапудилися. І досі не збагну, де й голос такий у мене взявся, бо співак я так собі, не дуже.

Добрий вечір тобі,

Пане господарю!

Радуйся!

Ой, радуйся, земле!

Син Божий народився!

Тут мою пані, як вітром здуло. Наче ото вона в морозяному повітрі розчинилася.

Коні рушили, летіли вже, ніби за ними вовки гналися. Наче й не вони по снігових заметах пробігли такий шлях. А я вже колядував всю дорогу. Всі коляди переспівав, які знав. Аж захрип, на морозі співаючи.

Коли нарешті вогник побачив – чиїсь вікна світилися. Я став гамселити у ворота, як дурний. На моє щастя, господарі з лампою вийшли. Коней розпрягли, бо я вже сили не мав, а вони обидва рясним потом покрилися, як змилені.

– Ого! – сказав господар, – так і пропасти можуть.

Завів їх у теплу стайню та покрив сухими попонами. Мене в хату повели, відігріли, відпоїли, чарку налили та нагодували, а вже потім питають:

– Розкажи нам, чоловіче, коли твоя ласка, що це з тобою за пригода трапилася, що ти в таку пізню годину до нас прибився.

Тут я розказав їм, що зі мною було. Господиня й каже:

– То пані Домбровська. Так вона річницю своєї смерті вшановує, мстить чоловікам, що старою дівкою померла. Вже в старших роках посватав її пан Домбровський. Багатий був, що страх. Та на той час він був вже не до жінок, а женився лише для того, щоб жінка його  до смерті доглянула. Так Ванда дівкою й померла, хоч і мала шлюбного чоловіка. А тепер мстить чоловікам. Кожного року десь о тій порі у нас щось таке стається. То ще добре, що ви не злякалися та про коляду згадали. Водила б вас отак до ранку, а там знайшли б вас або в ополонці, або під снігом. То така пані. А при житті добра була. Нікого й не скривдила. І як воно так стається? Та ви пийте, грійтеся та й закусуйте. Не зважайте на мої теревені. Вам сили відновити треба.

– Ти, стара, не лякала б так чоловіка. Бачиш, на ньому й лиця нема.

– Та чи лякай, чи не лякай, а вже так є.

«Ну, клятий Мошку, я ж з тебе три шкури здеру», – подумав я.

– І здер? – сміються дядьки.

– Та яке там! Як домовилися, так клятий жид і заплатив. Ні копійки більше. Ви думаєте, він мені повірив?

– Напився, – каже, – та й з перепою ввижалася тобі всяка чортівня.

А я хоч би тобі краплю випив. Потім вже й пошкодував, що з собою в дорогу навіть чвертки не взяв. Але не взяв же! Заробив я тоді добре, але більше без гурту я вже нікуди не їздив. Хай йому біс!

Дядьки заворушилися, зачовгали чобітьми, запалили хто люльку, хто цигарку.

– Так… Цікава історія. Ото ти, Іване, в халепу ускочив. Хай таке і не присниться.

– Ускочив – то не біда, добре, що вискочив.

– Гилько, – гукнув котрийсь до мого батька, – а чи не знайдеться в тебе часом чогось такого…  Знаєш, щоб вдома не журились.

– Та чому не знайдеться? У доброго господаря  все має бути на похваті.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twenty − 13 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.