От позаторік їхала моя сваха до млина. Вже не знаю, куди саме. Нікого й не брала з собою, бо вона, нівроку, грім-баба. Як треба, то й чорту роги направить. От запрягла вона коненят, вкинула на віз кілька міщат пшениці та й поїхала. Жінка вона вже не молода, та ще гарна, кругловида, все при ній, завжди чепурна, все на ній до ладу. Словом, файна баба. От заїхала вона до млина. Якось так попала, що не завізно було, змолола чи там спитлювала – та й їде додому. Дурна бабо, зостанься та й переночуй. Бодай у млині.

Мельник не вижене. Ні, поїде додому. Бо де ж пак! Хазяйство без неї.

От їде вона. Доїжджає до Вороновецького лісу. Коли панок якийсь проситься, аби його підвезти.

– Нема куди вас взяти, – каже жінка. – Мішки на возі.

– Нічого, – каже панок, – я якось вже примощуся. Все ж пішки не йти.

Взяла вона того панка. Вмостився він якось на мішках та й їдуть. Їдуть, про щось там розмовляють, але панок про себе нічого не розказує: звідки він, куди йому треба – нічого не каже. Страх чогось напав на кобіту. Де ж пак! Везе і не знає, кого.  Та ще й ніч. От вона й питає:

– А куди вам їхати, паночку?

– А ось, либонь, ми вже й приїхали. Спиняй коней.

А вони саме в найглухішому місці під Вороновецьким лісом. Спинила вона коні, хоч  і дивується: куди ж йому треба? Поблизу ніякого села. Якби, крий Боже, розбійник який, так у неї ж нічого нема, тільки мука та грис. То нащо все це розбійнику?

– Злазьте, паночку, якщо ви вже приїхали, – каже жінка. А він не злазить, а до неї ближче присувається. А потім повалив її на мішки та й до неї береться. Вона кричати – не кричиться, голос пропав. Та й хто тебе почує в такій глушині серед ночі?

Вона боронитися – а руки в неї, наче мотузками хто зв’язав. Нема ради. А нечистий вже ось-ось її здолає.

Хтось з дядьків не витримав:

– Та який же то нечистий? Та то був, певно, звичайний собі хлоп. Як вона ще файна баба, то якийсь трапився, нічого страшного. Таке в житті буває. Вважай, бабі повезло. До чого тут нечистий? Все б тільки на нечистого звалювали.

– Ти, Іване, слухай і не заваджай. Вже старий, а в самого тільки банделюки в голові. Якби ж то був справдешній хлоп, то моя сваха може б про те і промовчала, а то ж… Отут вона у нападника і помітила такі собі маленькі ріжки. Тут на неї ще більший страх напав. Але ж таки дорешти глузду не втратила та й стала «Отче наш» мовити. Чує, що сили в нападника слабнуть. Вона голосніше та й голосніше молиться. От вона вже й руками може поворушити. Як розмахнеться вона! Та як вчеше його кулаком! А кулак у неї добрячий був, як у хлопа. Та по ріжках! Та по голові! Вже й вивільнилася, вже й хрест на нього поклала. А йому непереливки. Всю силу свою втратив. Вже й проситься:

– Пусти мене, молодице! Чого хочеш, тобі дам:  чи золота, чи грошей.

А вона йому:

– Нащо мені твої чортячі гроші? Подавися ти ними!

А сама тимчасом з воза зіскочила та вхопила батога, обернула його пужалном та й ну панка цвічити. Геть чисто пужално на ньому поламала.

– А то тобі, вражий сину, щоб знав, як до чесної жінки лізти! А щоб знав! А щоб десятому заказав!

Ледве втік він від знавіснілої баби. Аж завило щось в лісі. Тоді моя сваха на воза, коней залишком батога стьобнула та як гукне:

– Но-о!

То коні з переляку погнали так, що заледве воза не розтрощили. Так і в село ввігналися.

Ледве спинила змилених коней біля своїх воріт.  Аж діти полякалися та з хати повискакували. Нічого вона дітям не розказувала – стидно було. А вже на другий день нам з жінкою розказала.

– Ну, коли баба за фірмана, то ще й не таке трапитися може. Нема чого бабі за батіг братися та ще й їздити поночі.

– А ще скажи: маючи такого свата.

– А мені цікаво: чи таки взяв її той панок, чи ні?

Всі регочуть, бо хлопи – то є хлопи. Їм завжди дурне в голові. Особливо, як вип’ють. І горілки тієї їм вже багато й не треба, а так, губу та душу загірчити. А навіщо гірчити? Отого вже ніхто не знає: ні хлопи, ні баби.

Дядько Іван ніяк не міг заспокоїтися.

– А мені здається, що ваша сваха таки трохи щось, вибачайте, прибрехала. Щоб цікавіше  було. Не було у того панка ніяких ріжок, а був то звичайний натуральний хлоп. А пригляньтеся-но, чи він до неї потайки не заїжджає в гості?

Регочуть дядьки. Сердиться  дядько Трохим.

– Та моя сваха – то чесна жінка, порядна господиня. Вона б ніколи собі нічого такого не дозволила. А вам, жеребцям тільки щось розказувати!

– Та чекай, Трохиме, – не вгамовувався дядько Іван. – Чого ж ти сердишся? Діло житейське. Ніхто ж на твою сваху нічого поганого не каже. Вона чесна жінка. Чоловіка в неї давно нема. То, якщо їй щось там таке перепало, то що ж тут такого?  За те й гріха не буде.

Регочуть дядьки. Ми червоніємо, опускаємо очі і зіщулюємось. Аби тільки про нас не згадали, бо тоді вже неодмінно спати поженуть, бо час вже пізній. Дядько Трохим все ще сердиться.

– От тепер Іван нехай розказує, як такий мудрий, а я послухаю.

– І що, думаєш, не маю про що розказати? Я теж на фірманку їздив. Ще й як їздив. І сам, і в гурті. Всяко бувало.

Дядько Іван підійшов до нашого календаря і відірвав «прожитий» листок.

– Не чади, Іване, – заблагав дядько Василь, котрий не палив і найбільше страждав від Іванового самосаду.

– Не чади, бо вже й так голова болить.

– Від того голова не болить, – запевнив дядько Іван. – Бо то натуральне. От від магазинських – то правда, від них може голова боліти. Бо там понапихають чортзна-чого, то й болять потім голови. А від справжнього тютюну, щоб ти знав, кожна мікроба гине. От візьми мене. Чи ти бачив, щоб я колись засмарканий ходив? Та ніколи. Ніяка грипа мене не бере. Я й жінку тютюном від грипи лікую. Як тільки заслабне, я їй тютюну під ніс.

– Дихай, – кажу, – як не хочеш довго слабувати.

– І дихає?

– Дихає. Аякже! Спершу пручалася, плювалася. А потім побачила, що помагає, і перестала. Тепер дихає – і все проходить. Моментально. Краще, ніж від лікарств.

А головне – задурно, грошей викидати не треба – вдома росте. А магазинські… Від них одна тільки шкода. Так само, як і від магазинської горілки. Я, щоб ви знали, «казьонки» ніколи не п’ю. Аби там що! Добре, що тепер на весіллях все більше самогонки. Магазинської там поставлять трохи, для панства чи для начальства. Або для початку, щоб голови заморочило, щоб потім вже не розбирали, що вони п’ють. А самогонка – то діло! Та ще як з добрих рук. Е, то штука! Тільки пити треба чисту, нічим не заправлену. Тоді й голова не буде боліти. Добру самогонку вигнати, щоб ви знали, то теж не кожен вміє. То талант, я вам скажу.

– Послухай, Іване. Ти розказуєш свою історію чи ні?  Як ні, то ходімо вже спати. Година же пізня. Нехай господарі відпочивають. Он діти вже поморені сидять, спати хочуть.

Таки згадали про нас. Ну тепер все, мусимо йти спати.

– А їх хто тут тримає? Ану марш спати, – гримнув на нас батько. – Пороззявляли губи, що ворона влетить, і сидять, слухають, що дорослі балакають. Слова лишнього не можна сказати. Ану мені надвір і спати.

Мусимо слухатися. Бо якби мама сказала, то ще якось можна було б попроситися, а коли батько, то треба йти, бо він і паска може взяти. Ми знехотя виходимо надвір, а потім так само знехотя йдемо спати: хто в запічок, хто на п’єц, а хто й на постіль, що в кухні стоїть.

Ще можна слухати, про що вони там говорять – тут добре чути. Але що то за слухання?

Очі якось самі собою заплющуються – і ти засинаєш, наче пірнаєш у щось тепле та м’яке.

Часом сниться всяка чортівня, а часом нічого не сниться.

– Ну, що, хлопці? – долинає до нас голос дядька Трохима. – Може й нам пора вже на бокову. Нехай господарі відпочивають.

– Та посидьте ще, – каже мати, хоч сама вже давно куняє, сидячи під теплою грубкою.

– Ось нехай Іван ще розкаже – та й підемо. Давай, Іване, розказуй.

– Та, власне, я все думав, чи розказувати вам, чи ні… Ця історія трохи якась химерна. Та вже добре, розкажу.

Якось їхали ми до Копичинець. Їхали двома возами. Дорога ніби й не дуже далека, та загаялися ми трохи. У Копичинцях і на нічліг попросилися. Ми вже знали з досвіду, що проситися на нічліг треба в біднішу хату, бо в багату можуть і не пустити. От вибрали  ми хату на горбочку, біля криниці, вбогу, але чепурненьку. Вишничок біля хати, квітки якісь, – все, як ведеться у нас на Україні. І люди привітні, тільки наче сумні якісь, особливо чоловік. Як зараз пам’ятаю – Степаном звали.

Повечеряли ми галушками, смачно повечеряли. Ще й по чарці і по другій до вечері нам налили. От, повечерявши, й розговорилися. Я й питаю:

– А скажіть-но, Степане, якщо, звичайно, це не таємниця: чого ви наче якийсь сумний?

Зітхнув чоловік та й каже:

– Та цей смуток довіку вже зі мною буде. Мати мені нещодавно померла.

Ну, звісно, це горе. Ми теж позітхали, поспівчували чоловікові, бо кожен через те, якщо не перейшов, то мав перейти. А Степан повів далі.

– Люди ви приїжджі, хто знає, чи колись вас закине доля у наші краї, то я розкажу вам свою химерну історію. Вам вона не завадить, а мені може й полегшає. Померла моя мати. Поплакали ми, поховали стареньку, як годиться. Нас у неї двоє було, два сини: я і мій старший брат Микола. Обох нас мати однаково любила, обох розуму вчила, але Микола якийсь самолюб вдався. Він і в дитинстві такий був: все тільки собі та й собі, ніколи  нічим зі мною не поділився. А тепер ще загребущішим став. От після материної смерті він посів все, що в матері було. А було у неї, як для нас, не так уже й мало: хата і в хаті, пара коней, дві корови, кілька свиней, – словом, все, що було, старший брат загорнув собі.