Аби там що, не захоче. Хіба на гроші спокуситься. Але й не спокуситься. Він не такий.
– Чого мовчиш? Я тобі зараз писок наб’ю – то й знатимеш, як на парубків заглядатися.
Я розпусти не потерплю.
– Я заглядаюся чи Ви?
– Ах, ти ж, хамка! Чи не у вас, гоїв, сказано: що можна мамі, то не можна лялі?
– Ви не мама, а я не ляля.
– Вон! Вон звідси!
Сара зблідла, губи їй тремтіли. Орися стояла проти неї, не опускаючи голови. Не почувала себе ні приниженою, ні гіршою від тієї лютої жидівки, що вдає з себе бозна-кого.
– Добре. То я вже піду.
Та й почала складати свої скромні пожитки.
– Куди? – звереснула Сара. – У мене сьогодні гості. Де я в цю хвилю знайду собі покоївку? Прибирай мене скорше. Бачиш, як я через тебе рознервувалася? Ой-вей!
Про все те, ясна річ, ні Роман, ні ми не могли б знати, якби нам згодом не розказала Орися. Але те буде потім. А поки що ми думали-гадали, чого Роман після тих відвідин прийшов такий злий. Розпитувати ні про що ми його не стали, бо знали: питай – не питай – нічого не розкаже, аж доки сам не захоче. От ми й чекали, доки він сам захоче нам розказати, що там з ним було. Але Роман не розказував, тільки спитав:
– Хлопці, ви щось їли? Бо такий голодний, що вола би-м з’їв.
– Нас нагодували. А про тебе ми й не подумали. Гадали, що тебе в панських покоях пундиками годували, – не втримався Василь від шпичака. Роман тяжко вилаявся і засопів.
– Чекай, Василю, – заступився я. – Не може ж хлоп бути голодний. Треба якось сказати наймитам, щоб його нагодували.
– Там зараз саме гості збираються. Їм не до нас.
– Нічого. Мусять Гершкового посланця нагодувати. Що, даремно жидівській кралі подарунок віз? Що там хоч було? Ти бачив?
– Та… якісь панські витрибенки. Хутро щоправда гарне. Та ще якісь золоті цяцьки. Якби таке нашій дівці подарувати, то вона не знала б, що з тим робити.
Ми засміялися.
– Тому нашим дівкам та молодицям ніхто такого не дарує.
Романа таки нагодували, і він трохи подобрішав. А потім розказав нам про свою дипломатичну візиту до жидівської панни. Ми слухали, дивувалися з забаганок молодої особи, а потім почали дрімати під музику, що долинала з панських покоїв. Музика і сміхи лунали довго, десь аж поза північ. Потім було чути, як роз’їжджалися ближчі гості, бо дальші зосталися ночувати. Ми собі дрімали під той тарарам, а коли все зовсім затихло, поснули міцним сном праведників, бо зраненька мали рушати в дорогу. Та недовго й спали, як до нашої комори нагло, з гвалтом увірвався той жидок, що не пускав Романа до Сари, з двома наймитами та каганцем. Писок жидкові перекривило і лаявся він так, що нас сміх розбирав: і по-польськи, і по-жидівськи, і таки ж по нашому. Побачивши, що всі ми на місці і, розбуджені світлом і жидівським гвалтом, протираємо заспані очі, жидок трохи погамувався, наче аж спантеличився, однак присікався до Романа:
– Ану, драбе, кажи: що там у тебе з панночкою?
– З якою панночкою?
– Та з Сарою.
– Та нічого. А що в мене може бути з жидівською панночкою? Я хлопець православний і в жидівське кодло не лізу.
– Ах, ти, гунцвот! Драб! Хам! Свиня!
– Я не розберу, за що пан жид мене лає. Чи й справді я мав згвалтувати ту вашу кралю?
Чи панові жидові сон кепський приснився? Чи пан, може, перебрав трохи на гостині в панни Сари?
– Та як ти смієш!
– Бо інакше чого пан кричить, як навіжений? Пощо нас, чесних фірманів, розбудив серед ночі, як злодіїв яких? Що ми пану поганого зробили? Хай пан хоч скаже. Мій пан Гершко з Білозірки та його синок не вельми будуть втішені, як ми розкажемо про такий негречний прийом його фірманів. Будьте певні, більше до вас ніхто не схоче їхати.
– До дзябла твого Гершка разом з його пришелепкуватим сином!
Аж тут до нашої кімнатчини вскочила пава з блискітками, цебто Орися. Вона була така, наче за нею гналися всі відьми Кам’янця разом зі стома чортами.
– Пане управителю, пане Хаїме! Роман тут ні до чого. Не сваріть його. Він нічого не знає.
То панночка. То панна Сара! Ой, Боже мій, що я наробила! То панна Сара. Вона послала мене, аби я вивідала, де поклали спати людей пана Гершка. Панна хотіла, щоб я покликала до неї фірмана Романа.
– Нащо їй здався Гершків фірман?
– Панна хотіла з ним про щось пильне поговорити.
– Поговорити? З фірманом? Вночі?
– От я теж так собі подумала та й побігла не Романа шукати, а до Вас.
– Вона подумала! Наче б то вона вміє думати! Чекай. А ти, дівко, часом не брешеш?
Може ти наклеп зводиш на панночку?
– Я? Брешу? Та щоб мене…
– Ну от що, – сердито обізвався Роман. – Самі собі розбирайтеся, хто з вас кому бреше, а нам дайте нарешті поспати. Пан жид пересвідчився, що я на місці, що панночки мені тільки сняться. І то, смію вас запевнити, не жидівки. Все. Хай вам грець! Я хочу спати. Ідіть ви всі до чортового батька.
Всі вийшли. Настала тиша, але ми вже до ранку так і не спали. Сон від нас вивтікав кудись. Видно, злякався жидівського гвалту. Ще сонце не зійшло, а ми вже були на ногах.
Пом’яті і невиспані, почувалися так, наче й ми були вчора на гостині і там пили по повній, не минаючи і не пропускаючи. Ми квапилися в дорогу. Вже й не чекали, доки нам дадуть поснідати. Думка була поснідати десь по дорозі. Ми вже виїхали з воріт, коли побачили, що дівчина біжить і до нас руками махає: мовляв, стійте. Коли дивимося – аж то вчорашня пава з блискітками, але вже у нашій звичайній одежі. Як придивитися, то й гарна дівчина. Нащо було на себе одягати ті жидівські лахи?
– Ей, Романе, твоя наречена біжить. Видно, таки судилося тобі тут в Кам’янці оженитися.
Як не з жидівкою, то з нашою.
Роман блимнув на мене сердитим оком, але нічого не сказав.
– А чого? Дівчина гарна, – докинув Василь. – Я б не відмовився.
– К лихій матері їх всіх! – все ще сердився Роман. А дівчина добігає і просить зі сльозами:
– Хлопці, лебедики! Вивезіть мене звідси. Люте жидівля зі світу мене зведе. Аж сичить від злості. Бідна я та нещаслива. Думала, буду при службі, щось зароблю, тішилася, а воно он як вийшло. І де в ній стільки злості береться?
– Добре, дівчино, – спинив таки я. – Нам ніколи всі твої біди слухати. Їх однак не переслухаєш. Кажи швидше, куди тобі, – та й рушимо.
– А мені однаково, куди. Хоч і до Білозірки. Може там де й наймуся. Аби тільки подалі від тієї змії лютої. Ото вже комусь кислиці сняться. Я сирота. Нема в мене ні хатини, ні родини.
– Ну що, хлопці, нехай сідає? – питаю у товариства.
– То про мене, нехай, – сказав Василь. Роман промовчав. А дівчина притьмом на Романів віз. Клуночок під рукою тримає – видать, не багато пожитків у тому клуночку. Роман глянув на неї скоса, але нічого не сказав.
Їдемо. Зупинилися біля якоїсь старої корчми, щоб поснідати. Кличемо й дівчину, а вона нізащо! Видно жиди й зароблених грошей не віддали. А побила б вас лиха година та нещаслива! Ще їм мало! На сирітських сльозах наживатися! А наш Роман, дарма, що красень, добре серце має. Виніс він дівчині щось перекусити. Повеселішала вона та й все скоса на парубка поглядає. А він що? Їде собі, наче й не помічає тих дівочих карих очей та тугих кіс.