На якийсь час ми забули про дядьків і про їхні фірманські історії. Почалася підготовка до свят. Найперше – Різдво. Найперше – вертеп. Колядникам робота. Пригадували колядки, повторювали слова вертепної драми. Кожен мусив добре знати, що мав казати.
Тим керував мій брат Гриша. А брат Степан знову мав бути за жида. Він клявся, божився, що не буде. Аби там що! Хтось буде українцем (українців мало бути аж три), хтось – воїном, хтось – ангелом, хтось врешті-решт Іродом, а Степанова доля бути жидом чи жидівкою. Він ледь не плакав.
– Не буду – і все.
– Ну, Степане, – умовляли хлопці, – ні в кого це так добре не вийде, як у тебе.
– Ти справжній артист. Розумієш? Українцем чи воїном, чи навіть Іродом кожен може бути. Одягнувся, вивчив слова – і катай. А тут артистом треба бути, як ти.
Ледве умовили Степана. У нього і справді це добре виходило. Плечима він обов’язково витирав всі стіни і груби, був смішний і показував всяку кумедію. А вже вкрасти щось – то краще за нього нікому це не вдавалося. Вкрасти треба було не щось цінне – Боже борони! А щось таке, щоб було смішно: гладуща з сметаною, кочергу чи лопату. Потім можна було віддати, але в той момент цікаво було трохи людей посмішити. А вже одяг…
О, це була фантазія і винахідливість кожного. А ще можна було попросити, позичити в когось. Хоча не дуже охоче позичали колядникам кожушок чи крайку, чи ще там що. Бо іноді між вертепами бували навіть бійки, тоді можна було щось попсувати. Але, коли дуже попросити та пообіцяти, що все буде ціле і неушкоджене, тоді… Тоді буває, що вдається щось роздобути. Гей, світе, чи ти чуєш? Колядники вже готові. Вони з нетерпінням чекають свят. Тільки-от… Де взяти позлітки, щоб обклеїти, скажімо, Іродову шапку і булаву? А булаву з чого зробити, коли макогін перед святами дуже потрібний?
– Ну, мамо! Ну як же ми будемо без булави? – благали хлопці.
– А як я перед святами буду без макогона? – резонно не здавалася мама. Але ж так казала кожна господиня. То де ж хлопцям і справді взяти булаву?
– Чекайте-но, – раптом згадувала мама. Обличчя у хлопців роз’яснюються. Вони так і знали, що мама щось придумає.
– Там на горищі десь є великий макогін. Я ним нічого не роблю, то можете собі взяти. Тільки обклеїти позліткою треба. То вже я не знаю.
– Обклеїмо, мамо, – радісно гукають хлопці і вже лізуть на горище.
Свято. Кожна родина радіє по-своєму. І про старих не забувають – діти і їм вечерю несуть. А вже скільки втіхи, скільки гостей, коли заміжні доньки чи жонаті сини приносять вечерю до батьків. З дітьми, з усією ріднею. Оце свято – так свято, всім святам свято.
«І мир буде на землі,
І ми – діти України.
Рождество Христове
Святкуймо всі нині,
Честь Божій дитині,
Слава Україні…»
Таку коляду не в кожній хаті можна було заспівати, бо за таку коляду в ті роки…
Але колядники – хлопці з головами. Вони вже добре знали, де і що можна співати. І в кожній хаті ангел з дзвіночком провіщав веселу новину, що Син Божий народився.
А далі вже був багатий вечір і Новий рік. Хлопцям треба було раненько вставати, бо вони мали йти посівати. Як я тоді шкодувала, що я не хлопець, бо дівчатам посівати не годилося. Першому посівальнику надавалося почесне право оббити житній чи пшеничний сніп, що стояв на покуті ще від Святого Вечора. Зерно посівальник збирав собі в кишеню, щоб сіяти ним далі. І нікому б не прийшло до голови сіяти крупами. Боже борони! Це не на добре. Голим зерном сіяти – це значить бажати господарю, щоб він був голий, обдертий. І коли я чую у сучасних посівальників:
«Щоб краще родило, як торік,
Коноплі – під стелю,
А льон – по коліна,
Щоб у вас, хрещених,
Голова не боліла»,
то сльози навертаються на очі – я згадую дитинство.
І ось нарешті Водохреща. У нашого тата День народження. Нічий день народження у нас не відзначався: ні мамин, ні старших сестер, ні когось з нас, молодших. Не було заведено. Відзначали лише татів День народження, бо він припадав на Водохреща – і всі це знали. Ми прокидалися раненько, бо хотіли подивитися, як нашого тата будуть в’язати.
А будуть неодмінно – ми це знали.
Сходилися дядьки і вже гуртом заходили до нашої хати. Батько ще лежав. Його перев’язували перевеслами, а вже потім підіймали до стелі. Це був ритуал. Потім, коли заснувався колгосп і перевесел вже не було, іменинників стали перев’язувати стрічками, але то вже було не те, зовсім не те. Потім цей звичай якось відпав, забувся, загубився.
Отак перев’язавши нашого тата, всі гуртом йшли до церкви – помолитися і набрати свяченої води, а після церкви всі йшли до Гилька, бо він мав частувати своїх гостей, котрі так щиро його пошанували.
От і все. Минули свята. Свята чомусь завжди дуже швидко минають. Прийшов Іван Предтеча – і забрав всі свята на плечі. Так кажуть в народі. А я, коли була ще мала, ніяк не могла зрозуміти, як це Івану Предтечі вдається всі свята на плечі забрати. І навіщо він це робить?..
Зима ще лютує. До весни ще далеко. Сніг, ковзанка, зимові пустощі. Але увечері, розігріті і потомлені, ми з задоволенням вже послухали б щось з фірманських історій, цілком дорослих, смішних чи страшних. Ми вже за тими історіями засумували. Але треба ще зачекати. Мине ще з тиждень по святах, аж доки дядьки знову посходяться до нашої хати. І тоді вже, якщо вони не згадають про нові карти, що батько таки купив у Ланівцях, а мама від нас заховала ті карти у скриню, то можна було сподіватися, що дядьки знову почнуть згадувати, що з ними було, і знову потечуть цікаві фірманські історії – вигадки чи фантазії, чи реальність, що межує з таїною, котру ще досі ніхто не розгадав. А ми що?
А ми терпляче чекали.
– Добрий вечір або що! Вечеряти нема що, – загудів рокітливий бас дядька Трохима. Як би дядько Трохим не стримував свій голос, але його однак була повна хата.
– Заходьте, заходьте. Сідайте. А ми вже й повечеряли. Так що Ви спізнилися. Та для голодного у нас завжди щось знайдеться – хата не пустка.
Мати горлицею туркоче біля дядька Трохима. Я думаю, що й вона вже знудьгувалася за тими фірманськими історіями.
– А я вже й повечеряв, на посиденьки йдучи, – сміється дядько Трохим. Сміх у нього такий, що й самому хочеться сміятися.
– Святкувати – це добре, – каже дядько Трохим. – Але, признаюся Вам чесно, так вже та хата мені надоїла, що невсидка, хоч на фірманку їдь.
Мама осудливо хитає головою.
– Е, не кажіть так. Де ж таке можна казати! Хата надоїла! Дім – він є дім. До нього з далеких доріг тягне.
– Так то воно так. Але ж це, коли в дорозі. А коли вдома, та ще коли зима… Скорше б вже та весна, та в поле, та жайворонків почути, та запах землі… Оце розкіш. Оце для мене.
Аж тут в сінях загупало разом кілька пар чобіт.
– О, йдуть наші парубки, – зрадів дядько Трохим. – А я вже думав, забули хлопці.
Дядько Данило перший став у дверях.
– Добрий вечір. А чого це ми забули? За кого ти нас маєш? Як змовлялися, так і прийшли.
Гилько, то всі хлопці, щоб ти знав, до твоєї жінки ходять. І заспівав:
Катерино, відчини-но,
Катерино, встань-но.
Дай нам їсти, дай нам пити,
Як то буде файно.
Батько сміється і вуса підкручує.
– Воно й добре, що до жінки ходять. Значить, добре я парубкував. Гарну кралю собі висватав.
Мати зашарілася.
– Ой, минулося вже.
– Та чого там минулося? – не здавався дядько Данило. І тихо, але виразно заспівав:
Я до тої Катерини
Не піду ніколи,
Бо до неї хлопці ходять,
Як жиди до школи.
– А бодай вам, – сміється мати. А дядько Трохим раптом тихо почав тужливу пісню, давню, як сон. Всі замовкли, спершу слухали, а потім і собі стали тихенько підспівувати. Здавалося, що хвилі вливаються у повноводу річку, і вже річка та стає морем. І це було щось таке величне і гармонійне, що аж волосся їжачилося. Коли співають дівчата – то одне, а коли хлопи – то зовсім інше. До гурту долучив свій голос і наш батько. Він гарно співав, його не сором було б з його співом і на люди. Та тоді багато було гарних голосів.
Чомусь зараз, коли з’явилися і радіо, і магнітофони, і музичні центри, гарних голосів поменшало. Чому б то? А може тому, що рідше співають гуртом. А як уже зберуться з якоїсь нагоди, то втупляться в той телевізор та й дивляться. І розумне, і дурне, і всяке.
От і виходить… Але давайте вже слухати пісню, ту, колишню. Це була якась дивовижна пісня. Вона була нетутешня, бо в нашому селі так не розмовляли. Її привезли хлопи десь з Галичини, з Яворівщини, коли були там на заробітках. І зберегли так, як чули, нічого в ній не міняючи. Пісня тужила, може через те, що вивезли її з рідних місць, що звучить вона тут, серед чужих людей, що й мова у них ніби і та, а ніби і відмінна. Однак пісня звучить, стелиться, розлягається. А чи пам’ятають ту пісню там, на Яворівщині, в селі Бунові, звідки й прийшла вона? Може й не пам’ятають. Її співав колись старий дід…
Гай-гай! Діда того вже давно нема. Бо що людина? Діда нема, а пісня є. Вона живе, нехай навіть у чужій хаті. Та й хата таки не зовсім чужа. І образи у вишитих рушниках по стінах, і хліб на столі, і дядьки сидять, попідпиравши голови руками, і навіть ми, діти, заслухалися та й про пустощі забули. Не ворухнемося, слухаємо, бо то пісня вже така, не звичайна пісня.