– Пан Гершко з Білозірки вітає панну Сару з днем її іменин. Бажає панні Сарі щастя, здоровля, гарної пари і багато літ. А ще кланяється вам низенько Гершків синок пан Йосько, котрий панну так любить, що соколом злетів би, аби припасти до її ніжок, але, самі знаєте, бо ви – дочка великого комерсанта, що справи – найперше за все. Справи не пускають, а то пан Йосько був би зараз тут замість мене, і я не мав би такої славної нагоди бачити панну Сару, і жалів би про те все своє подальше життя.

Сара слухала Романа і, здається, не чула, що він казав. Тільки при словах про Гершкового сина тихенько хмикнула. А коли Роман вже замовк і вручив подарунок, Сара кліпнула очима, наче приходячи до тями, зітхнула і тихо сказала:

– Хто навчив пана так красно говорити? Пан говорить, як перли сипле. Передайте панству з Білозірки велику мою вдячність. Рада була б бачити їх у себе на гостині, та ще більше рада, що пан Йосько так ревно клопочеться своїми справами. Рада такій в ньому зміні, бо раніше за ним щось не було помітно такої рвійності до справ.

Тут Сара трохи почервоніла і звернула свою мову конкретно до Романої особи.

– А Ви, пане… Пробачте, але Ви не представилися, як маю вас називати.

– Я – Роман.

– Ах, яке ім’я! А Ви, пане Романе, не хотіли б долучити для мене і свої привітання?

Бідній дівчині було б вельми приємно, якби її привітав такий гречний пан.

– Не смію, панно Саро, хоч радий був би і я примкнути до того поважного панства. Але не пасує простому хлопові, фірману, до такого гурту долучатися. А сам від себе я б побажав такій ружі до ста літ радувати всіх своїм ясним цвітом, і щоб на пелюстках тієї ружі з’являлася роса, а сльози – ніколи.

– Ах, як пан Роман вміє красно говорити. У бідної дівчини аж серце зайшлося.

І Сара приклала руку до грудей.

– Пан Роман мусив вчитися в якомусь солідному закладі.

– Панна Сара помиляється. Я ніде не вчився, бо я є простий хлоп. Де там вже мені до науки! Моя справа – віз і коні. Що завезти, що привезти – що пан Гершко мені доручить. Та ще всяка хлопська робота.

– Але я не можу в те повірити, що пан Роман, такий елегантний і приємний в обходженні, є простий фірман. Пан дурить бідну Сару.

– З якої речі я мав би панну дурити? Дурив би, якби назвав себе паничем.  Та я хлопець чесний, хоч і бідний.

– Ну, ну, облишімо це. То не так вже й важливо. Я би хотіла бачити пана Романа сьогодні  у себе на гостині.

Роман поклонився.

– Я дякую панні Сарі. Панна дуже добра до мене. Але я був би невдячний посланець свого пана Гершка, якби дозволив собі забути своє місце і втратити здоровий глузд, пішовши на таку гостину.

– Але я Вас запрошую, – злегка розгнівалася чи образилася Сара, явно не звикла, аби їй  перечили.

– А я не можу підставляти честь такої гречної панни під насміх.

– Хто смів би з мене насміхатися? Хотіла б я того побачити.

– Всі ваші гості. Якщо не в очі, то позаочі.

– Бути такого не може. У нас буде так весело. Буде багато молодих панночок, буде музика.

Я б віддала пану Роману перших п’ять танців.

– О, я був би такий щасливий! Але мушу зізнатися,  на жаль, що я зовсім не вмію танцювати, і панні було б за мене встидно.

– Як? То пан не танцює?

– Ні, ясна панно. Хіба що сільські танці: польку, гопак, краков’як.

– Пхе! Хоча я колись бачила, як танцювали прості гої свої танці. І то було не так вже й погано. Я ще тоді сказала… Ну, пожартувала, звісно, що і в себе заведу такі танці. Але так і не завела. Ах, той етикет!

– Так, щоб Ви знали, панно, що я – один з тих гоїв, що панна бачила.

– То є неможливе.

– І дозвольте мені вже піти. Коней припильнувати треба.

– То я накажу слугам.

– Ні, дякую, але ваші слуги нічого на конях не розуміються.

Роман вийшов, а Сара ще довго нервувала і виливала свій жаль і свою злість покоївці Орисі.

– Хлоп! Гой! Фірман! Йому коні важніші, ніж зі мною поговорити! Мужик репаний! Свиня! Але який же він гарний! І як таке може бути, щоб такий гарний – і був простого роду?  Орисю, чому ти мовчиш, наче води в рот набрала?

Сара сердилася і шукала, на кому б злість зігнати.

– Та що б я мала казати? Ну гарний той парубок і справді, але він простий фірман – і то правда.

– Ти паскудна дівка! Ти не вмієш мене розважити. Не вмієш потішити. Прожену!

– Ваша воля. А як я вас маю потішити? Що вам до того парубка? У вас є паничі, достойні кавалери. Ну хоча б той Йосько, син Гершка з Білозірки. Он які подарунки розкішні Вам прислав: і манто, і золоті браслетки, і сережки. Це ж щось, та значить.

– Отой бовдур? Та він не вміє і двох слів докупи зліпити. Та з ним соромно і перед панночками показатися – засміють.

– З Романом засміють, з Йоськом засміють. А з ким же не засміють? Але Ваш татусь, хвала його світлому розуму, за кого захоче, за того Вас і віддасть. І то буде достойний жених, будьте певні: і багатий, і розумний, і з ним моя панна почуватиме себе у безпеці і при гонорі. А як навіть він буде не дуже гарний і трохи старий… То це нічого. Поряд з таким чоловіком панна Сара буде ще краща, ще пишніша ружа, як сказав той Роман.

– Знущаєшся з мене? Глумишся?

Сара вже хотіла кинутися на свою покоївку з кулаками, аби вона стулила писок, але передумала.

– Орисечко! Ти щось знаєш. Про кого ти казала, старого та негарного? Скажи мені. Ти щось чула?

– Та не чула я нічого і не знаю. Звідки мені знати? Я так собі думаю.

– Дурне ти думаєш. Мій татусь ніколи мене не віддасть за того, кого я не схочу. Бо він мене любить. От захочу, то й за Романа віддасть.

– За Романа? За гоя? За фірмана? Та нізащо в світі! Але годі про те. Незабаром вже гості почнуть з’їжджатися, а у панни очі заплакані та лице засмучене.

– Не хочу гостей! Нікого не хочу! Набридли вони мені! Одного тільки Романа хочу. З ним так любо розмовляти. Так би й розмовляла з ним з ранку до вечора, а з вечора і до ранку. То й що з того, що він – фірман!

– Викиньте того фірмана собі з голови. Подивіться на себе в дзеркало.

– І з голови його не викину, і в дзеркало на себе дивитись не буду.

– От лихо! І де тільки він взявся на мою бідну голову?

– А до чого тут твоя голова? Е, дівко! А може ти сама про нього щось думаєш? Ой-вей!

– Та не думаю я про нього. Дуже він мені потрібний. Фірман! Пхе!

– Ану, подивитися мені в очі. В очі дивися! Чого погляд відводиш? Ой-вей! Брешеш, Орисуню! Ти сама на нього задивилася.

Орися розплакалася.

– Ви, панночко, й самі не знаєте, чого хочете. А якби й поклала я око на того парубка. То й що? Він Вам однак не пара.

– Не смій! Не тобі судити, хто кому пара. Це я лише знаю. Як я захочу, то так і буде.

– А от і ні!

Орисю взяло зло. Вона гадала, що має на Романа більше право, як та жидівка пархата, хоч і панночка. Орися спостерегла, як той парубок дивився на неї. Не захоче він з жидівкою.