Зимовий день короткий: ще не почався, а вже до вечора хилиться. Он мама вже й корову видоїла, а тато до хати вже соломи вніс, щоб мама мала чим палити. Від соломи йде холод, він розходиться по всій хаті. Скорше б вже ті галушки зварилися, що мама місить на вечерю. Бо так вже їсти хочеться, аж в животі смокче. І ще одно: як тільки ми повечеряємо, так і дядьки почнуть сходитися. Чомусь так завжди буває.
Ось вже й галушки на столі.
– Скорше їжте та й лягайте спати.
Це мама. Ага, спати! Нізащо! А фірманські історії? Хитрющі ті дорослі! Самі б до ранку слухали, а нам – спати! Та ми собі знаємо: аби тільки зараз відкрутитися, щоб нас не повкладали. А там вже про нас і зовсім забудуть. Ото розкіш! О, вже хтось іде. Чоботи від снігу оббиває. Ага, так і є, дядько Іван. О, ще хтось іде. Ми робимося маленькі-маленькі, щоб нас і не помічали. О, зараз вони позакурюють – і почнеться. Та у дядьків інше на мислі.
– Гилько, – це до мого батька. – Десь там у тебе карти були. Може в «дурака» перекинулися б?
– Ага, були! – сердиться батько. Були, та загули! Ноги їм приросли. Вже скільки казав жінці: не давай бахурам, бо погублять. Ага, слухаються. От і погубили. Тепер всіх нема.
– Чи ж я їм ті карти давала? Самі знайдуть та й повиносять з хати. Мох і болото повиносять.
– Як буду в Ланівцях, то треба буде нові купити. Не забути б тільки.
Ще дядьки прийшли. Всідаються. Ми вже вуха нашорошили, щоб слухати нові історії. І добре, що ті карти десь погубилися. Я знаю, то робота Степана. То він з хлопцями грав. Але то добре, що карт нема, бо ті дядьки, якби стали зараз грати в карти, то про всі історії забули б, а так…
– Добрий вечір, – почувся могутній бас, а вже потім став посеред хати дядько Трохим: веселий здоровань з густою чуприною без жодного сивого волоска, хоч років йому було вже чималенько.
– О, Трохиме, – радісно загукали дядьки, – де ти пропадав, що тебе не видно і не чути?
– Та вже пропадав, бодай би його!
– Чи не на фірманку часом їздив?
– Ага, на фірманку! Лейба з того світу найняв. Смолу чортам підвозити.
Дядьки сміються.
– Скажеш таке! Та ще проти ночі.
– А що? Ви думаєте, жиди там не торгують? Вони і на тамтому світі умудряться торгувати. От побачите, коли туди потрапите.
– Та хай їм трясця! Не хочу й бачити. Ми ще на цьому світі на них надивимося.
– Сідай, Трохиме. З тебе сьогодні і почнемо.
– А що ви таке починаєте? І чого з мене? Чи я найгірший, чи найкращий, що з мене?
– Та найкращий, найкращий.
– Найязикатіший.
– Ми тут без тебе вчора цілий вечір фірманські історії розказували. От ти й зостався.
– Ага! Але, щоб ви знали, я на сухе горло не розказую.
Трохим дістав пляшку горілки і поставив на стіл. Та ще яку пляшку! Літрову! Знай наших!
– О, – зраділи дядьки. – Бо тут один вчора грозився бутля принести. Та й вийшло: надіявся дід на обід – та й без вечері спати ліг.
– Та він не приніс, бо йому горілка скисла. А кислу ж незручно якось нести.
– А чого ж він її так довго тримав, що вона йому скисла?
– Бо він непитущий.
– Свою не п’є, бо шкода? Буває й таке.
Регочуть дядьки. Їм весело. Один з одного кпини справляють.
– Та йому жінка не дозволила.
– А до чого тут жінка? Горілкою хлоп жондує, а не баба.
Ото вже ті дядьки! Жартують собі. Краще б вже ті свої історії розказували. Нам вже так не терпиться, але сидимо тихо, щоб спати не погнали.
– Господине, – гукнув дядько Трохим. – Я чув, що в вашому льохові смачні огірки вродили.
– І квашена капуста росте, – докинув котрийсь.
З кухні вийшла мама, несучи в полумисках огірки й капусту.
– Почекайте. Зараз пікуна дістану. Ще трошки – і буде готовий.
Ще ніхто ніколи не мав нічого проти пікуна. Ну, а хто не знає, що таке пікун, для тих пояснимо. В старий дірявий чавунець накладається чисто помита картопля. Закривається соломою, перекидається догори дном і засовується в п’єц. Отак спечеться картопля, тобто пікун, а потім вже їж ту картоплю з чим хочеш: хоч з огірками, хоч з капустою, а хоч з товченим часником. Ох і смакота!
Нарешті вже і випито, і закушено, і крякнуто для годиться – тепер можна і до фірманських історій переходити. Отут і починається найцікавіше. Тільки вуха наставляй та слухай.
– То що, Трохиме, твоя черга розповідати.
– Моя – то й моя, – розважено озивається Трохим.
– От тільки думаю, про що вам розказати, щоб і цікаво було, і не страшно було б потім надвір вийти.
І на нас глипає. А нам що? Нехай глипає. Аби тільки спати не гнали. Сміємося собі тихенько.
– А кому страшно, той нехай не слухає, – обізвався дядько Панас та й собі глипнув у наш бік.
– А своє забув? – дорікнув дядько Данило. – Як отаким був, то що, хіба не слухав те, чого не слід було слухати? Отож-бо й воно! Корова забула, як телям була.
– Ну досить вам вже. Розказуй, Трохиме.
Дядько Трохим відкашлявся і почав, трохи стишуючи свій рокітливий бас.
– Був я тоді ще молодий та нежонатий. А на фірманку вже їздив. Жилка в мені була така – фірманська. А ви думаєте, кожен може бути фірманом? А от і не вгадали. Фірман – то талант. Аякже! Не кожен може бути співаком, танцюристом, музикою, так і фірманом не кожен може бути. А я родився фірманом. Не вірите? А ви б у мами моєї спитали, то вона б вам розказала. Жаль тільки, що її вже на світі нема – царство їй небесне. Так-от…
Фірманив я вже змолоду. Підібралося нас кілька таких, що разом їздити любили. Жид те знав, жиди завжди все знають про нас, то при потребі нас разом і посилав. А був між нами хлопець Роман. Сирота, вбогий собі, та такий красень, що таких більше і по всій окрузі нема. Стрункий, високий, під чорним вусом, очі карі так і сміються, брови чорні так і моргають. Кучері аж по плечах в’ються, бо жоден перукар стригти Романа не хоче.
– Жаль, – каже, – красу таку губити.
Йде той Роман по селі – наліво і направо плюється, бо всі на нього задивляються – так і гляди, що хто-небудь зурочить. Горе без вроди, горе і з вродою. Отой-то Роман з нами фірманив. Якщо треба було важливе щось залагодити, жид завжди Романа посилав: перед його вродою ніхто не міг встояти. Було часом таке, що Роман і їхати не хотів, так жид вдвоє, втроє більше платив, аби тільки той їхав.
От посилає якось жид нас до Кам’янця. Трьома возами мали ми їхати. Трохи товару мали завезти, а ще доньку тамтейшого жида Сару з іменинами мали поздоровити і подарунок їй вручити. Наш жид думав з часом свого сина, довготелесого лобуряку, на тій Сарі оженити. Ой-вей! Та ж то така важна справа, що, крім Романа, ніхто не зможе залатвити.
Кличе жид Романа, а той затявся:
– Не хочу, – каже, – бо вже ті дівчата і молодиці так мені набридли, що я, певно, ніколи й не женюся.
– Та поїдь, Романе, – просить жид. – Сьогодні ти мене послухаєш, а завтра, може, я тобі віддячуся.
– І не просіть, пане Гершку. Не поїду – і край.
І що тут робити? Гершко туди, Гершко сюди. Шкода грошей, але гроші – то є велика сила. Мусиш добре заплатити, бо клятий парубок ціну собі знає. Не поїде – і все. А без нього у Гершка нічого не вийде. От вже не знаю, то й не буду брехати, скільки Гершко заплатив тоді Романові, але, видно, добрі гроші, бо Роман таки погодився їхати. Одежину добру взяв з собою, щоб, під’їжджаючи до Кам’янця, переодягнутися, аби стати перед Сарою в пристойному вигляді, буцімто він не фурман, а князь якийсь. А треба вам знати, що той Роман знав толк в одежі. Завжди мав про свято одяг гарний і коштовний. І те правда, що гроші він заробляв добрі, не пив, не курив, жінкою і дітьми не був обтяжений, то до своєї краси міг собі дозволити і трохи розкоші. Словом, їдемо втрьох: я, Роман і Федір Булькатий. Як? Не знаєте? Хто не знає Федора Булькатого? Отого, що в нього цигани кобилу вкрали, а потім ще доплачували, аби він назад її прийняв. Ага, отой самий.
Приїхали ми скоренько. Коні у всіх нас добрі були. Та й скільки там до того Кам’янця. Перед Кам’янцем зупинилися, чоботи помили, порохи повитріпували, а Роман – так той переодягнувся, вуса підкрутив і – куди твоє діло! Від пана не відрізниш.
Під’їжджаємо. Наймити нас зустрічають, туди-сюди бігають, кого треба, кличуть, показують нам, куди що носити. Ми вози розвантажуємо, а Роман до того не лізе. Подарунок на оберемок взяв і стоїть собі, за нами дивиться, наче має такий припис – за нами дивитися, та все собі у вуса посміхається. Трохи нас, якщо чесно сказати, зло брало на того Романа: грошей заробляє найбільше, а гарувати ми мусимо. Але ж ми те добре розуміли, що Роман з нами не для того їхав, щоб гарувати. То не простий собі фірман. У нього інша справа.
Достоявся Роман, доки котрийсь з наймитів звільнився, та й попросився до Сари.
Тут всі ще більше забігали, аж доки до Романа не вийшов якийсь жидок. Нічого про нього не скажеш: не старий, хоч і не молодий вже, оченята хитрі, як буравчики: так і свердлять Романа, так і свердлять. А Роман, хоч і простого роду і всяким штучкам не навчений, свою справу знає і фасон тримати вміє.
– То пан хотів бачити панну Сару? – питає жидок.
– Так. Мені до неї, – бундючно так відповідає Роман.
– То я до ваших послуг. Я б міг, що там треба, панні передати чи переказати.
– Ні, я маю виконати доручення свого пана сам особисто.
– Але панна сьогодні щось нездужають.
– Нічого, я почекаю до завтра. А якщо треба, то я й тиждень почекаю. Але, я думаю, що пан Гершко з Білозірки на таку неповагу до його посланців дуже образився б, бо в нього до панни Сари дуже добрі наміри. Але я не можу кожному локаю про те розказувати.
– Я не локай, – аж побуряковів жидок. – Я…
– Нехай пан тримає при собі свій чин, бо це мене зовсім не цікавить. Я вже сказав, що хочу говорити з панною Сарою.
Тут жидок щез, наче його корова язиком злизала. Замість нього випливла манірна пава, вся в рюшах, стрічках і ще в якихось блискітках. Треба ж так зіпсувати непогану, здавалося б, дівчину! Ота пава запросила Романа до покоїв. Сара, прибрана і причепурена, сиділа на дзиглику і цікавим оком дивилася на Романа. А вже, як роздивилася парубка, то так і прикипіла до нього очима і ні на мить не відпускала його з полону свого жагучого погляду. А що вже наш Роман до того звик, то це його не знітило аніскілечки.
А набачившись в своєму молодому житті красунь чимало, Роман не знайшов Сару такою вже гарною, як про неї казали. І взагалі, жидівки були не в його смаку. Тому він без зайвих зволікань став викладати те, заради чого його було сюди прислано і заради чого зрештою йому було гроші плачено.