– А ще одна ваша дитина?

– А-а!  Ще Христя. Христя не дуже далеко й живе, але море треба перепливти. То там і живе моя Христя. Як дасть Бог мені ще трохи прожити та як відважуся, то може й поїду до Христі, звідаюся, подивлюся, як там вона жиє, та й назад повернуся, бо вмирати таки тут хочу. Я вам так скажу:  людина має вмирати там, де вона народилася. Своя земля і рідна, і легка. А чужа земля може й не прийняти.

– Як так, бабо, – не прийняти?

– А так. Не прийме – і все. А скільки так бувало, що помре людина десь на чужині, а потім її у своїй землі знаходять.

– А як же ж так може бути?

– А Бог його знає, як воно так стається, але кажуть, що таке буває. Отак і я.

Якщо на чужині довелося б вмерти, то таки прийшла б та й лягла б у рідну землю.

– Краще живіть собі, бабо, та не вмирайте.

– Та живу, дитино. Світ білий кожному милий. Але тяжко вже, дуже тяжко самій. А ще таке, що кожен, хто народився, таки мусить колись і вмерти.

Взимку захворіла баба Хомиха. Довго слабувала. Думали вже, що вмре.

Сусіди і воду носили, і в печі палили, і страву та молоко старій приносили. Люди в нас добрі, співчутливі.

Але стара не вмерла. А як весна струмками зажебоніла, баба Хомиха і з хати вийшла. Вийшла та й посміхнулася.

– Дякую тобі, Боже, що дав мені ще ту красну весну побачити.

А коли вже стежки добре попросихали, взяла баба Хомиха лопату та й попрямувала на цвинтар.

– Куди так, бабо Хомихо? – питали в неї. Спинилася, віддихалася.

– Та йду собі на цвинтарі місце готувати.

– Та бійтеся Бога, Хомихо!  Хіба ж можна?  Як прийде час, то вже село подбає про те ваше місце.

– Е, ні, голубцю. Я хочу знати, де я буду лежати. Щоб не була то якась ярака або ще якесь безголов’я. Бо чужим що?  Покладуть де-небудь – та й байдуже. Ціле літо день-у-день ходила Хомиха на цвинтар. Носила землю  фартушком, щось там робила, порядкувала, а восени (бо влітку на селі нема часу по цвинтарях роздивлятися),  так ото восени, як побачили люди, то й здивувалися. Баба Хомиха висипала собі високу могилу, дерням обклала, хрест поставила. На могилі цвіли квіти, барвінок хрещатий обжився тут.

Біля могилки міцна, добротна лавчина, дубова, щоб довго стояла. А на лавчині й сама Хомиха сидить, жива-живісінька. А люди йдуть та дивуються.

– Зовсім стара з глузду з’їхала. Це ж треба!  Сама живе собі, а могила на неї чекає.

– Ще й з хрестом. Бр!  Аж страшно.

– А я вам, люди, так скажу:  і не дивно, і не страшно. Це молодим страшно. А старі вже до того по-іншому ставляться. Вони вірять у Воскресіння, то їм і вмирати не страшно. Та й за чим їм жалкувати?  Діти вже виросли, молодість минула. Зосталися тільки хвороби.

– Ай, не кажіть. Вмирати однак не хочеться нікому.

– А хто в нас питає, чи хочеться, чи не хочеться?  Приходить час і… Все, що народилося, колись має вмерти. От вам і вся премудрість.

– Воно так, але я б таки не хотіла бачити свою могилу. Як вже потім буде, то нехай буде, але, доки я живу… Ні, таки стара трохи той…

Отак собі люди кожен по-своєму судили та міркували, а Хомиха мало не щодня ходила на свою могилу, сиділа на лавчині та милувалася квітками, що рясно цвіли.

А як похолоднішало, стала стара Хомиха ладнатися в дорогу.

– Куди ж ви, бабо? – питають у неї сусіди.

– Та от… Доки ще те море не замерзло, бо кажуть, що море також замерзає, хоч і солоне. Як ото річка. То поки ще те море не взялося льодом, хочу я до своєї Христі звідатися.

– І вам не страшно, бабо?  Нехай би та ваша Христя краще до вас би звідалася.

– Ой, голубцю, хіба ж молоді мають час?  То старих ніяка робота не береться, а молодим… Там у Христі, як все буде добре, я й зиму перебуду. А весною, як дасть Бог дожити, знову в село повернуся.

– А як ви, бабо, до того моря доберетеся?  Це ж далеко.

– Та яке там далеко. Ніч поїздом – і море. То тільки до того Гадесу треба добратися.  То я вже попросила Василя Куцого.  Я йому заплачу – то він мене й завезе до того Гадесу. І на пароплав посадить, і Христі таліграму дасть, щоб мене зустріла. Аякже! Я хоч стара, та не зовсім дурна баба.

Я знаю, як має бути.

– І хочеться вам, бабо, на старості літ на тому пароплаві плавати?

– Хочеться. А чом би мало не хотітися?  Я вже зістарілася, а ще того моря не бачила та й на пароплаві не плавала. Цікаво ж. Та й Христю побачити хочеться. Інші діти далеко, а Христя найближче. Тільки те море треба перепливти, а там і Христя, донька моя. З усіх дітей вона мене найбільше любила.

Поїхала стара Хомиха. А по якімсь часі односельці почули, що корабель той затонув. Ще надіялися, що, може, це був не той рейс.

Телеграфували Хомишиній Христі – добре, що Василь Куций адресу зберіг. Довго чекали відповіді, аж нарешті Христя листа прислала, таки ж на Куцого. Писала, що матір свою вона зустрічала, та так і не зустріла.

Почула й вона про загибель того корабля. Дізнавалася. Так і є. Її мати лежить тепер на морському дні.

Односельців стривожила така новина. От доля!  Треба ж було старій у таку дорогу вириватися, щоб там і загинути. На Хомишиній могилі панахиду відправили. А весною, як зійшли сніги, квіток на могилі насіяли, бур’янець випололи, а на Великдень хтось і пасочку поставив, і крашанки поклав.

– Чи ви, баби, подуріли? – дивувалися чоловіки, особливо молодші. – Ще  такого не чувано, щоб над порожньою могилою панахиду правити!

– А звідки ви знаєте, що та могила порожня?

– А як не порожня, коли стара Хомиха лежить на морському дні?

– Ви там знаєте, де вона лежить. Де захотіла, там і лягла.

– Якби ж то так: де захотіла.

Тут жінки обурилися і напустилися на чоловіків.

– Чого ви влазите не в свою справу?  Сиділи б там у шинку та й цмулили б собі своє пиво, якщо вже на горілку грошей бракує. Ні!  І вони туди! Начебто вони у тому щось розуміють!

І тут-таки знайшлася жінка, що нібито бачила Хомиху на власні очі. Вона сиділа на лавчині біля своєї могили. І друга жінка те підтвердила. Вона теж бачила стару на тій самі лавчині. І не тільки бачила, а й розмовляла з нею.

– Свят! Свят! Свят! – наполохано захрестилися жінки. – З нами сила Божа! І ви не побоялися з нею розмовляти?  Кажуть, не можна.

– Чому не можна?  Тільки треба найперше сказати:

«Всяк дух Господа Бога хвалить». Я так і сказала. А вона мені:

– І я хвалю.

Отоді я з нею й заговорила. Та так, нібито я й не знаю, що вона померла.

– Що, – кажу, – Хомихо, повернулися?

– Повернулася, – каже, – щоб лягти у рідну землю. Що ж мені на чужині лежати?  Та ще під водою. Могила у мене тут є – от я й повернулася.

– А труна? – питаю. – Труни ж нема.

– Е, голубцю, – каже, – я й труну для себе в тій могилі сховала. Тепер тільки лягти. Спасибі односельцям, що панахиду відправили, що шанують мою могилу.

Всі наполохано мовчали. Хтось повірив тим жінкам, а хтось – ні, але чоловіки більше не встрявали, а з жінок, може, хто й не повірив, то такі промовчали, нічого не сказавши. Бо чому б і не пошанувати Хомишину могилу?  Жінка вона була богомільна, добра, десятеро дітей зростила,  натрудилася за своє життя. Нехай її душа радіє, що односельці її пам’ятають.

Бо, якщо й не тілом, то душею баба Хомиха таки тут, біля своєї могили.

Так Хомишина могила стала обростати легендами, доки майже всі не повірили, що баба таки повернулася в своє село і лягла в свою могилу.

Як таке могло статися, – про те вже ніхто й не думав. Але майже всі повірили, що так воно і є. Отаку химерну історію хотів я вам на кінець розказати.

– А на тому слові та будьте здорові, – підхопив розкотисто дядько Трохим.

– Дай, Боже, щоб і ви, і ми дожили до наступної зими. А як доживемо, то й до вас прийдемо, якщо приймете.

Розходилися дядьки. І дим, проводжаючи їх, посунув за ними у сіни.

Тепер вже можна було йти спати. Ой, нескоро ті дядьки знову зберуться в нашій хаті. Їх покликало поле до роботи, бо вони були не тільки фірманами, а й хліборобами.