Отака історія.

– А я, хлопці, в таке щось не дуже вірю, – почухав потилицю дядько Данило.

– Щоб багатий пан та посватав бідну сироту?  Щось воно не теє.

– А як гарна була?

– Та… Для пана головне не краса, а щоб багата була. І ще, аби чистокровної породи. Це для панів теж багато важить.

– Хто ж так говорить?  Породи!  Це тобі що, коняка чи корова?

Всі засміялися, зачеркали сірниками.

– А шкода, хлопці, якщо і справді такого не було, – замріяно сказав дядько Іван, – гарна історія. І цікава, і гарна. А головне – хочеться вірити, що так воно і було.

– І повчальна, – докинув Гнат.

– Не знаю, хлопці, не знаю, – сказав дядько Трохим. – За що купив, за те й продав.

А далі вийшла мати з макітрою вареників. Дядьки загули, засовалися на стільцях.

– Оце так пожива!

– Оце так смакота!

– Ви вже вибачайте, що з вечерею трохи спізнилася. Такі вже ми з дівчатами не проворні. Сідайте та їжте, доки вареники не вистигли, – припрошувала мати. А дядьків і припрошувати не треба було. Ми, діти, їли в кухні, щоб не заваджати дорослим.

– Їсти і спати, – сказала мати та й пішла до гостей. Ми трохи похнюпилися.

Але думка була така: коли почнуть дядьки розказувати нову історію, коли  всі заслухаються, отоді ми й вийдемо. Тихенько, непомітно. Та й знову будемо слухати. Таке часом нам сходило. Ми так і зробили. І зійшло. Розказував Булькатий.

– О, той зараз розкаже щось смішне, – кинув хтось з дядьків, готуючись до веселої історії.

– Ні, хлопці, – сказав Булькатий. – Це буде не смішне, а страшне. То вже вибачайте. Що згадав, те вам і розкажу. А історія моя про те, що не можна так дуже за померлими плакати та побиватися. Поплакали, пожурилися – та й досить. Бо з того часом зле буває. Ото, як у тій історії. А було це не десь далеко, а в нашому районі, от тільки село забув. Після війни було. Скільки то нашого брата та війна в землю поклала, не мені вам казати, самі те знаєте.

Скільки тих «похоронок» приходило то в одну, то в другу хату – чоловік, брат, син… Ото вже печалі тієї було. То там плач, то там голосіння. Але ж як воно буває?  Поплаче жінка, посумує – та й далі живе, бо мусить. Не так було з Явдошкою. І дня такого не пригадати, щоб вона за своїм чоловіком Іваном не плакала. Любила його дуже. Та й він її жалував. От тепер і плакала, і побивалася. А воно ж не можна. Вже й сусіди умовляли,  вже й священик казав – не помагало!  Плаче та й плаче. Хлопчика-шестилітка мала. Ще вдень заради нього тримається. А ввечері, як засне дитина, сяде Явдошка, візьме чоловікову фотокартку та й розмовляє з ним, як з живим. А лихий за нами завжди підглядає та й метикує, як людину від Бога відторгнути.

Якось вже смеркло. Явдошка щось припізнилася з вечерею. Засвітила гасову лямпу, бо, самі знаєте, як колись на селі.  Вже збиралися з малим сідати вечеряти, коли чує Явдошка – хтось у шибку стукає. Злякалася молодиця. Часи тоді, самі знаєте, тривожні були.

– І хто б це міг бути? – сама в себе спитала – та й до вікна.

– Хто там? – питає, а в самої аж голос тремтить.

– Відчиняй, Явдошко, хутчіш. То я, чоловік твій, Іван.

Ледве не зімліла біля того вікна, а потім заплакала та й до дверей.

– Мамо, хто там? – питає малий.

– Тато наш прийшов, синочку.  Яка радість.

– То чого ж ви, мамо,  плачете, якщо радість?

А вона й застібки навпомацки знайти не може. А той вже з нетерплячки в двері гамселить.

– Та відчиняй же, Явдошко. Що ти там так довго?

Відчинила. Стоїть її Іван, живісінький!  У військовому, такий, як був колись.

Цілує, плаче і до хати веде.

– А ось, – каже, – син наш, Семенко. Бачиш, який виріс?

Але до сина він якось не дуже. Не обняв, не поцілував. Здивувало це

Явдошку, бо Іван дуже любив свого первістка.

«Відвик, на фронтах воюючи, – подумала жінка. – Нехай потім, коли

відпочине».

Сіли вечеряти. Від горілки гість не відмовився, від галушок також.

Тут малому під стіл ложка впала і хлопчик поліз її діставати. Підняв ложку і до матері:

– Мамо, я хочу пісяти.

Мати розсердилася.

– Семенку, дай вже повечеряти.

– Ні, мамо, я дуже хочу пісяти.

– То біжи сам.

– Ні, я боюся. Ходіть зі мною.

А як вийшли вже надвір, хлопчик спитав:

– Мамо, а чому в нашого тата замість ніг копита?  Я, коли ложку піднімав, то бачив.

Тут Явдошка все зрозуміла. Бо кажуть, що нечистий може перемінитися на кого схоче, але свої копита на людські ноги перемінити не може.

– Ти, Семенку, іди до хати і залізь на п’єц. Він тобі нічого не зробить.

А треба вам знати, що до хрещеної дитини лихий доступу не має. Воно ж ангелятко, і сам Бог ним опікується.

– Ні, мамо, я сам не піду. Я боюся.

– Тоді ходімо зі мною. Ми підемо до хліва. Сюди він не зайде.

Вскочили до хліва і зачинили за собою двері. На вишках перемовлялися між собою кури. Корова тихо мукнула, непорозуміло дивлячись на господиню і на маленького пастушка. Явдошка з хлопчиком затаїлися і тихо стояли.

Кругом – ні звука. Довго так мовчали вони. Коли чують – наче вітер знявся.

Завило, завихорило, закрутило. Застукали хатні і сінешні двері. Посипалося скло. І голос. Його Явдошка довіку не забуде – такий він був страшний.

– Ага!  Впізнала! – сердито закричав він. І стало тихо. Поклала перелякану дитину на солому, що була складена в кутку, заспокоїла, як могла. Сама сіла біля хлопчика і сиділа вже так до ранку.

Потім Явдошка освятила хату та й зажила, як і раніше. Але ніколи вже більше не плакала за своїм чоловіком. Бо то не можна.

– Оце так історія! – сказав дядько Данило. – Як тепер і додому йти?

– А бодай вам, – сказала мати. – Тепер доведеться дітей надвір виводити.

– А вони тут? – здивувався батько, тільки тепер нас побачивши.

– А де ж?  Як би це без них обійшлося?

– Де мій пасок?  Я їм зараз…

Та нас вже, як вітром здуло. Тим паче, що дядьки вже збиралися додому.

– А знаєте, хлопці, що я вам скажу? – завершив дядько Трохим.

– А що? – зупинилися всі, тримаючи в руках шапки.

– А я вже сьогодні буськів бачив.

– Значить, весна. Все. Зимі кінець.

– Ото і я кажу, – доводив свою думку до кінця дядько Трохим. – Завтра, хлопці, вінок, останній парубоцький вечір. Не забудьте принести, що там треба. І останню історію. Одну. Розходимося завтра раніше, бо післязавтра зраненька в поле.

Ми, діти, похнюпилися. Все. Закінчилися наші казки. Цікаві і страшні. Ті казки, правда, для дорослих, але то нічого, що й ми, діти, трохи явно, трохи покрадемки ті історії слухали. Жаль. Бо до наступної зими ще дуже далеко.

Зате буде весна, літо, тепло, любо, що й до хати нас не заженеш. На якийсь час забудемо і про дядьків, і про їхні фірманські історії. Літо – воно літо.

Але ще буде завтра. Завтрашній вечір.