Аж ось і Серетівка. Тут Олені і злазити. А коні далі летять, а погонич і не думає їх зупиняти.
– Стійте, дядьку, стійте. Мені тут треба злазити.
А погонич все коней батогом цвічить, щоб вони скорше летіли. А ті коні вже, як змії. І до землі вже не доторкаються. Тільки віз торохкоче, як навіжений, ледве не розвалиться.
Погонич на мить якусь повернув лице до дівчини – і вона жахнулася: це був той самий панич, що з’явився колись їй у полі і спокушав коштовним перснем. Скрикнула дівчина і перехрестилася. Коні наче сповільнили свій біг. Дівчина прошептала молитву до ангела-охоронця та й стрибнула з того шаленого воза, ризикуючи вбитися чи щось собі переламати. Але їй поталанило: вона упала у видолинок, що поріс споришем і маленькими жовтенькими квіточками. Тут-таки й на рівні ноги зірвалася. Коли дивиться – а біля неї білий кінь з оскаленою мордою стоїть, наче аж посміхається. Піт йому з боків струмує, а на ньому страшний панич гарцює.
– Ну що? Далеко втекла? Не втечеш! Однак моя будеш! Не хотіла по-доброму, то будеш по-злому.
І вже хотів її вхопити.
– Цур тобі! Пек! Згинь, нечиста сило!
Та й перехрестила нападника. В ту ж таки мить кінь обернувся на підсвинка, а панич на пацюка, тобто на щура. Закувікав підсвинок, завищав щур, а дівчина – навтіки. Біжить, аж задихалася, та все молитву шепче. Ось-ось впаде, сил вже їй забракло. Коли бачить – а на горбочку церква стоїть. Саме дзвони задзвонили. Дівчина вбігла в церкву. Аж у притворі стала, щоб дух перевести. Люди на неї здивовано оглядаються. Неділя, всі прибрані, святочні, а вона мало того, що не тутешня, то ще й розтріпана, забрьохана, травинки до одежі поприлипали, волосся з-під хустки повибивалося. Стоїть, вся тремтить, молиться і думає собі:
«Краще я вже згорю від сорому під людськими поглядами, аніж маю вийти звідси».
А підсвинок з тим щуром ошаліло бігають, а до церкви приступити не можуть. Аж діти їх побачили. Дівчатка, звісно, ну верещати, а хлопці – як хлопці, давай на них камінцями кидати. Ледь живі, вирвалися з дитячого оточення та й втекли у якісь нетрі зализувати рани.
– А дівчина що? – не втерпів котрийсь з дядьків, либонь, дядько Данило.
– А що дівчина? Після відправи підійшла до священика, розказала йому про свою пригоду. Священик дав їй кипарисовий хрестик, сказав носити його при собі.
– Добре було б на прощу піти: чи у Київ, чи до Почаєва. Але, якщо нема такої можливості, то треба носити з собою, окрім кипарисового хрестика, ще й переписану молитву до святого Йосафата, аби він захистив тебе від всього лихого.
З тим пішла дівчина додому. Вже й базару ніякого не гляділа. Яке там! Не до того було.
Ніхто дівчину більше не займав, не перестрівав, окрім хлопців, з якими вона вперто знатися не хотіла. Вже й баба Оришка її потрохи схиляла, щоб таки обрала Олена кого-небудь та вийшла заміж.
– Правнуків хотіла б ще побачити, Оленочко.
– Ні, бабуню, – відповідала дівчина. – Доки серце моє ні до кого не схилиться, не вийду я заміж, і не силуйте мене.
– Я не силую тебе, моя дитино, але не хочу, щоб ти, така гарна, та, крий Боже, сама без пари зосталася.
– Не зостануся я, бабуню, без пари, якщо Бог за мене не забуде. Що мені судилося, то те й буде моє.
І правду казала та дівчина. Минув ще з рік. Померла баба Оришка, бо таки вже стара була. Якось тихо так відійшла, наче не хотіла завдавати зайвого клопоту своїй любій онучці. По якімсь часі після того пішла таки Олена до Почаєва – святим поклонитися, а потім зажила собі тихо та спокійно, вся в роботі та в господарських клопотах.
Дивувалися люди, що вона, така молода, а всьому лад дає.
– Чудна дівчина, – казали одні. – Вийшла б заміж, як усі дівчата, і їй би легше було. І кого вона чекає? Якого принца? Зістаріється, а потім що?
– Гордячка, – казали другі. – Хіба ви не бачите? Як іде, то й ні на кого не гляне.
Були й такі, що захищали дівчину.
– Оце вже неправда. Олена не гордячка. Вона тиха та сумирна. А доля її… Хто може долю свою наперед вгадати?
– Пора б вже і вгадувати. Доки ще молода та гарна.
– Встигне ще з козами на торг.
– Щоб бува не опізнилася.
– Та не опізниться.
Отак злі та добрі язики судили-рядили, вибирали дівчині долю, а її доля десь жила собі та гадки не мала про дівчину Олену, що була така гарна, як маків цвіт.
Якось напровесні проїжджав через те село панич один. І не сам проїжджав, а з слугою своїм, чи пак, з фірманом. Вони скорше скидалися на двох приятелів, аніж на пана і слугу.
– А стій-но, Грицьку. Може коней напоїмо. Та й самі нап’ємося. Бачиш, яка гарна упоряджена криниця? З такої криниці так і хочеться напитися.
Зупинилися. Лаштується слуга коней напувати, а панич на горбочку стоїть, довкола роздивляється.
– Ох, і гарно ж тут, – каже, – я б і не їхав звідси нікуди.
– Та село, пане, як село, – обізвався Грицько. – По-моєму, і в нас не гірше. Тільки верби тут наче рясніші.
– Е, не кажи, Григорію. І верби, і калина, і видолинок, і моріжок, і хатка чиясь чепурненька у вишнику. Виглядає, наче молодиця, що вийшла на дорогу. Ні, тут таки краще.
Та й замовк. Бо саме в той час з тієї чепурненької хати дівчина вийшла, з відром іде, либонь, до криниці по воду. Як глянув панич на ту дівчину – так і остовпів: такої краси він зроду-віку не бачив, хоч і по заграницях їздив, і по Україні не раз мандрував. Стоїть панич та й мовчить. А дівчина набрала води, гарна, струнка, очі лагідні такі, добро випромінюють, аж вода у її відрі срібним полиском відливає. Взяла відро, привітно посміхнулася подорожнім. Ось зараз вона вже піде, а Михайло так і не дізнається, як її звати.
– Почекай, дівчино, – аж голос йому тенькнув. – Скажи хоч… Як тебе звати.
А дівчині й самій непереливки. Так і мліє вона під парубочим поглядом. Й сама не знає, що з нею таке робиться. Вся зашарілася, серце з грудей ледь не вискочить, ще такого з нею не було. А коли заговорила, то сама голосу свого не впізнала.
– Оленою колись мати нарекла.