Дядьки загули.
– Втекла! Оце так дівка!
– І що, не знайшли її?
– О, якби знайшли, то вони й убити можуть. Цигани такі.
– Чекайте, нехай Василь докаже. Кажи, Василю.
– На той час, як я був, її не знайшли. Приїхали до матері – думали, вона вдома. А Маруся не дурна додому втікати. Хто її знає, куди її доля закинула. Але на той час її не знайшли.
– То дивно, бо у циганів такі зв’язки, що від них сховатися трудно.
– Було б трудно, якби вона була циганка. А так… Живе десь собі поміж нашими людьми, то й не дуже її знайдеш. А може й заміж вийшла.
– Не думаю, щоб заміж. Мати казала, що вона з тим циганом була повінчана. Наші жінки такого не порушують.
– А що ж її мати, Василю?
– А що мати? Багата на той час була, але дуже подалася. Зістарілася, знемічніла. Та все бідкалася, що важко їй одній, що не знає, хто її догляне, хто очі закриє.
– Візьміть, – казав я їй, – якусь сирітку. Запишіть все на неї – то вона вас і догляне.
І тут стара розплакалася.
– Сирітку, кажеш? І все записати на неї? А своя дитина десь по світу поневіряється. Може й без куска хліба…
Та й зайшлася у плачі.
– До вас вона однак вже не вернеться. Шкода й чекати, – сказав я. -Може це було трохи жорстко, але я так сказав.
– І ніколи не здумає за матір, як там вона?
– Може й здумає за матір, бо ваша Маруся мала добре серце, але побоїться додому з’являтися, бо розуміє, що вдома її найперше шукатимуть.
І не міг стриматися, щоб не дорікнути.
– А чи не краще було б мати дочку біля себе, онуків бавити? Ну навіщо вам те багатство?
– Ти знаєш, я вже часом і сама так думаю. Та що вже тепер про те казати? Є каяття, та нема вороття.
Більше я ніколи не їздив у те село. А потім таки женився – і зовсім не до того було.
– Але не минулося, Василю, правда?
– Та може й не минулося, але здається так, що й не зі мною це було. Як сон.
Ця Василева розповідь так всіх зворушила, що того вечора ніхто вже нічого не міг розповідати ні про відьом, ні про які пригоди. Якось притишено повечеряли та й тихенько розійшлися, без сміху, жартів та звичного галасу. Я лежала в запічку, ще зовсім мала, і своїм дитячим розумом намагалася збагнути все почуте. Була трохи розчарована, що та Маруся так і не вернулася додому, але й раділа, що вона втекла від нелюба. Бо на той час я вже наслухалася чимало пісень про те, як дівчину за нелюба віддавали. Для мене всі ці розповіді дядьків були, як казки. Але ця казка чомусь не мала доброго і щасливого кінця.
Раптом наче завесніло. Почалася відлига. Сніги спливали за водою, танули льоди, капало зі стріх.
– Ну справжня тобі весна, – сказав здивовано і ніби аж ошелешено дядько Трохим, коли зібралися наступного разу.
– А хтось казав, що до весни ще далеко, – ущипливо зауважив дядько Іван.
– І тепер кажу, що далеко. Ого! Ще як завіє, як закурить, то тільки тримайся.
– Може й завіє, але таки до весни йдеться.
– Та певно, що не до зими, – таки мусив визнати дядько Трохим. – А шкода, хлопці, дуже шкода.
– Чого тобі шкода? Зими? Та хай їй трястя!
– Ні, хлопці, не зими, молодості шкода.
Всі засміялися.
– Знайшов, за чим шкодувати. Жалуй чи не жалуй, а не повернеш.
– Не поверну, то хоч згадаю та пожалую. А славно ми, хлопці, тут посиділи та байок всяких понарозказували. Добра хата у Гилька. Як магнітом тягне. А в Катьки огірки і капуста такі, що й нема таких ніде.
– А горілка як добре п’ється під такі огірки і таку капусту.
– Ет, горілка – то дурне, – сказав дядько Трохим, що був налаштований сьогодні на мрійливий лад. – Що там горілка! Її, кляту, пий чи не пий, однак всю не вип’єш.
– І всіх дівчат не перелюбиш.
– Ага, а той все про дівчат! До молодиць переходь. Куди вже тобі до дівчат?
– А що? Молодиці, думаєш, за дівчат гірші?
– А то я не знаю. Ти у нас найбільший спеціаліст і до дівчат, і до молодиць.
– Ех, хлопці, як яка молодичка трапиться… То за неї і цілу вервечку дівчат віддав би.
Регіт, жарти, гармидер, від цигарок дим коромислом. Нарешті дядько Трохим поклав край тій реготні.
– Тихо ви, гріховодники. Он діти сидять.
У мене тенькнуло серце: от! За нас згадали! Зараз, чого доброго, спати поженуть. Але цього разу якось обійшлося. Мабуть тому, що ще було не так дуже пізно. Дядьки щойно тільки повсідалися і закурили по першій цигарці. Ще й розказати нічого не встигли. Ще й вареників мама достатньо не наліпила. А їх треба ого скільки! Мабуть, цілу мидницю, щоб всім вистачило. Мама вже й моїх сестер покликала, аби їй допомагали. Бо коли вона сама тих вареників стільки наліпить?
– Що гріховодники, то правда, – якось похнюплено сказав дядько Данило. – Ось незабаром вже й Великодний піст почнеться, а ми тут…
– А що ми тут? – кинувся дядько Трохим захищати честь своєї «парубоцької» ватаги.
– Що ми тут? Люди статечні, господарів шануємо, образів зі стін не знімаємо, за церкву і за Бога поганого нічого не кажемо. Навіть за попів крамольних анекдотів не розказуємо, як це водиться у других компаніях. А що з нами за наш довгий вік бувало всякого – то тут вже нічого не зробиш. А щоб ви багато не базікали, сьогодні я вам розповім одну історію.
Якраз до Великодного посту. Тільки от не можу вже зараз пригадати, в якому селі це було.
Десь тут, по нашій стороні, а от де саме… Та нехай, може потім… Тільки жила в тому селі дівчина. Сам я її не бачив, але люди казали, що там така краля була, що дехто здалека приїжджав, аби тільки хоч глянути на неї. Хіба що глянути, бо більше нічого вона не дозволяла. З чоловіками та хлопцями ніяких розмов не заводила, на їхні залицяння не відповідала. Вже вони і так коло неї, і сяк, а вона ніяк. Ото в неділю чи в свято яке в церкві її можна побачити. Бо в будний день яке там! Вся в роботі. Йде ото з церкви, прибрана, святочна, гарна, хоч ікони з неї малюй. Очі опустить, ні на кого й не дивиться. А хлопці за нею рядками, так і зорять – свої і чужі. І чоловіки, котрі ласі до дівчат, також. Встояти не можуть. А їй і байдуже. Зашаріється, ловлячи на собі ті погляди, та й іде. Батьків у неї не було. Жила собі з бабою Оришкою. Шанувала її, як матір, ніколи й слова напоперек їй не сказала. Баба Оришка уже стара була, літ, певно так, дев’яносто вже мала. Та розум дав Бог їй світлий і вдачу добру. От бувало хлопці і намовляють стару.
– Бабо, нехай ваша Оленка на вулицю вийде.
– То нехай іде. Хіба ж я її не пускаю?
– Бабо, а ви скажіть їй, щоб ішла. Хіба ж вам не хочеться, щоб ваша онука заміж вийшла?
– Дуже хочеться. Чом би не хотілося? Доки я ще жива, хотілося б і на правнуків подивитися. Чом би не хотілося? Та неволити Олену не буду. Кого її серце полюбить, з тим хай єднається.
– Бабо, та ж вона ні на кого й не дивиться.
– Не хоче дивитися – то й не дивиться. То вже таке…
– Бабо, так і в дівках засидітися можна, хоч вона й гарна.
– На те, хлопці, Божа воля та дівоча доля. А дівочу долю, кажуть, конем не об’їдеш. А без Божої на те волі, діти, і волосинка з людської голови не впаде.
Мудра стара була. Пішли собі хлопці ні з чим, зітхаючи та нарікаючи не знати й на кого.
А треба вам сказати, що лихий до всього доброго і чесного так і липне, так і крутиться біля чогось праведного. Бо що то, скажіть, за втіха грішну душу збаламутити?
Втіхи ніякої. За таке, мабуть, і в пеклі не похвалять. А спокусити чисту душу – за те, видать, в чортячому пеклі хвалять. От став лихий до дівчини придивлятися та крутитися біля неї. Придивляється, приміряється, аж принюхується. А доступитися ніяк не може. Бо з молитвою живе дівчина. А молитви всяке зло боїться.
Якось робила Оленка в полі. І так вже вийшло, що в межу нікого не було. Сама собі дівчина. І страху не має, бо ж білий день. Тиша, благодать. Кажуть, що в такий час земля Богу молиться. Коли дивиться дівчина – аж панич на коні їде. Гарний такий. Кінь під ним аж вилискує. Кінська збруя золотом сяє, сідло золотими цвяшками цвяховане, золотими та срібними бляшками прикрашене. Все це спостерегла дівчина – та й нічого. Їде той панич – то нехай собі їде. Але він зупинився коло Оленки та й каже:
– А підійди-но, дівчино, до мене. Щось маю тобі казати.
– Ніколи мені, пане, розмовами бавитися. Від тих розмов робота скорше не зробиться. А її за мене ніхто не зробить.
А пан своє:
– Підійди, дівчино, на кілька слів. Хочеш, я тобі перстень подарую?
І коштовний перстень блиснув на сонці. Інша дівчина, ласа на золото, може б і злакомилася. Тільки не Оленка.
– Для чого мені той перстень? Я дівчина проста, все в клопотах та в роботі. Коли мені й носити таку дорогу річ? А ще, паночку: я ношу тільки те, що заробила.
– А хочеш, я зроблю так, що ти, не роблячи, багачкою будеш? Всі скарби самі тобі до рук пливтимуть.
– Ні, пане, не треба мені такої ласки. Ще моя покійна мама казала: «гірко заробиш – солодко ковтнеш».
А панич стоїть, не вступається, пропікає дівчину своїми пекельними вогняними очима.
Недобре Оленці від того погляду. Схилилася вона до своєї роботи та мимоволі молитву шепче. Панич той змалів якось, наче аж постарів, та все ще до неї щось каже.
– Їдьте собі, пане, з Богом та не морочіть мені голови, – промовила дівчина, і як тільки вона так сказала, зник той панич, як крізь землю провалився. А може й провалився, хто його знає. На останок ще побачила його лютий вогняний погляд та оскалену кінську морду. Перехрестилася Оленка, «Отче наш» змовила та й нікому не розказувала про свою пригоду, навіть бабі Оришці. Бабу Оришку лякати не хотіла, а іншим не розказувала, бо боялася, що їй не повірять – скажуть, видумує.
З того часу Олена, коли сама в полі була, то мала якийсь острах та й час від часу оглядалася довкіл. Але її ніхто більше не лякав.
Якось у неділю пішла Олена на базар: дещо до хати мала купити. А треба було йти кілометрів з десять.
– Та нащо тобі той базар? – відмовляла бабуся Оришка, що завжди шкодувала свою онуку.
– Дорога далека, – казала стара. – Ти за цілий тиждень натрудилася, то вже могла б і відпочити.
– Ні, бабусю, треба. Бо хто ж нам купить? Скільки там того ходу.
Встала раненько та й пішла. Часом ще хто-небудь із села вирветься, а то, як на гріх, нікого. От іде Олена та й іде. Сонечко у літню днину зарання встає. То воно встало Олені вже в дорозі. Гарно так та любо. Земля росою вмивається, квіти до сонечка посміхаються, дерева до неба гілки простягають – Богу моляться. Задивилася Олена на ту красу. У будень ніколи і вгору глянути – все робота та й робота. А тут… Коли чує – позаду наче віз заторохтів – де й взявся. Дівчина зійшла на узбіччя – нехай, мовляв, собі їде. А віз порівнявся з нею та й зупинився. На возі гарно зодягнений чоловік кіньми править. Не молодий вже, а такий статечний, з сивиною у чубі.
– Сідай, дівчино, підвезу.
– Та я… Я й так помаленьку дійду, – завагалася Олена.
– Та сідай, сідай, – засміявся чоловік. – Чого боїшся? Грошей з тебе не візьму. Та й для чого помаленьку, якщо можна з вітерцем? Коненята в мене добрі – в мить тебе домчу. Ти ж на базар?
– Та на базар.
– От бачиш, я вгадав. Ще й ворожбитом міг би стати. Сідай, чудна ти дівчино, сідай. Її підвезти хочуть, а вона ще й вагається.
Сіла Олена на віз до того дядька-жартівника. Їхня розмова тут-таки й обірвалася, бо дядько цвьохнув коней батогом – та й вони полетіли, наче й до землі не доторкалися.
Добре, що погонич сидів до дівчини спиною, а то вона добряче-таки злякалася б, побачивши дикий оскал його жовтуватих від тютюну зубів. А коні знай собі летіли. Уже й Стожарівку минули, і Величани, а коні не зменшують бігу, а наче ще швидше летять.