І батько поставив на стіл гранчасту пляшку. Горілка то мабуть була теперішня, а пляшка, видно, давня, тепер таких нема. Доки дядьки фірманську історію слухали, мати не дрімала, а смажила бараболі відразу на двох пательнях, бо вже знала, як воно бувало.
Хоч дядьки і не п’яниці, а по чарці, по другій випити люблять. А вже коли вип’ють, то, господине, закуску рихтуй. От якраз і бараболі поспіли.
– А ти, господине, чи проворна? – питає батько. – Давай закуску. Чи порося, чи гуску, а хоч бараболі, аби було доволі.
Мати винесла смажені бараболі в полумисках, квашену капусту та огірки, яєчню на салі.
– О, Гилько, та в тебе господиня в закусці знає толк.
Та й не заставили себе довго просити як до випивки, так і до закуски. А випивши та закусивши, покрякали в смак, похвалили горілку та закуску, господаря та господиню заодно, взялися далі за своє – за фірманські історії.
Степан Катуля відкашлявся. Всі затихли, бо знали, що зараз почнеться нова історія.
І правда. Катуля починав свою розповідь.
– То що! От зі мною яка приключка приключилася – то й не повірите. Їхав я якось взимку до Теофіполя. То не те, що тепер, автобуси їдуть чортзна-якими дорогами. То воно й здається, що далеко. А тоді фірман вибирав коротшу дорогу – полями. Так до Теофіполя кілометрів з двадцять мабуть буде. Їду собі. Коненята добрі, дорога в’їжджена. Їду, пісень насвистую. Впорався я в Теофіполі зарання, та надумав не пхатися назад, щоб ніч в дорозі не захопила. Надумав я у Михнівці в приятеля заночувати. До Михнівки недалеко, ви знаєте. Їду собі попри став. А Теофіпольський став гарний. Влітку там коропи до шести кілограм гуляють. А взимку що? Все спить під льодом. Їду. Задумався собі про літню рибалку, та ще про що там в дорозі може думати чоловік. Коли чую, десь маленька дитина плаче. Воно б може хай би собі плакало, так же ж плаче та дитина на ставу. Отут і задумаєшся.
«Звідки, – думаю, – там на ставу в таку вже пізню пору маленькій дитині взятися?»
Повертаю на став. Лід міцний, перед Водохрещам було. Тоді зими були не те, що тепер.
Хіба тепер зими? Тьху! Під’їжджаю – а там біля самісінької ополонки маленька дитина лежить. В самих лише пелюшках. Я за ту дитину, в кожух завинув та на сани.
«Завезу, – думаю, – до людей та здам комусь на руки. Воно ж, – думаю, – не годиться, щоб така крихітка проти ночі на льоду замерзала».
Їду далі. Дитина плакати перестала.
«Заснуло, – думаю собі. – Намерзлося, біднятко, та й заснуло. Мені б тільки скорше до Михнівки. Там вже я те дитя комусь припоручу».
Їду та й радію, що чиюсь душу з біди вирятував. Коли чую – рух ніби якийсь у мене за плечима. Оглядаюся – а на санях вже не дитина, а хлоп’як сидить, в мій кожух закутаний.
Так десь років десять тому хлопцеві буде. Тут мені, чесно вам признаюся, мороз поза плечі пішов.
«Ото, – думаю, – влип я. І що тепер робити?»
Їду, мовчу, «Отче наш» про себе шепчу. Вже зовсім смеркло. Ось вже зараз і Михнівка буде.
«Мені б тільки до людей, – думаю. – Там я вже собі раду дам».
Їду, не оглядаюся – страшно, страх за плечі ловить. А кортить оглянутися: що там воно?
Таки не втерпів та й озирнувся. А позад мене вже не хлоп’як, а парубок сидить, в мій кожух кутається. Тут я вже й обізвався.
– А чого це ти, парубче, на моїх санях вмостився?
А він і каже:
– Не сам я вмостився. Це ви, дядьку, самі мене на свої сани вмостили.
Я ледве віжки з рук не випустив.
– То що ж мені тепер з тобою робити? – питаю.
– А ви завезіть мене туди, де взяли. Навіщо ви брали, коли не ваше?
– Так я ж думав – дитина.
– А хоч і дитина. То й що? Везіть скорше мене назад, щоб вам біди якої не було.
Вилаявся я про себе, розвертаю коней та й їду назад. Та від страху зуб на зуб мені не попадає. Знову молитися став. Коли проїхав десь півдороги від того місця, де я те гаспидське дитя підібрав, оглядаюся – а на санях знову хлоп’як років десяти сидить. Коли вже я до тієї ополонки під’їхав – Мати Божа, Царице Небесна! А в моєму кожусі знову маленька дитина в пелюшках лежить. Поклав я ту дитину на лід, а воно й заплакало. А я коні батогом та й вйо! Вже й не пам’ятаю, як до тієї Михнівки доїхав. Аж пара з коней йшла.
Спершу і приятелю нічого до пуття розказати не міг, що зі мною було. Аж коли зо три чарки доброї горілки випив, аж тоді попустило та й розказав я про свою пригоду.
А приятель і каже:
– Не можна нічого по дорозі підбирати, навіть кота чи собаку. Особливо увечері чи перед святами. То ще й так добре, що тобі обійшлося.
– Так я ж думав – дитина!
– Ага, дитина! Тільки не знати чия.
З того часу я навіть в білий день з острахом обминаю Теофіпольський став. Ох, наливайте, хлопці, бо, згадуючи, ще й зараз мороз поза плечі.
Випили ще. Захрумкотіли огірками.
– Ото добрі у вас, Катю, огірки.
– Що добрі, то добрі. Під такі огірки цілого бутля випити можна.
– Якби того бутля ще хтось приніс.
– А що, думаєш, не принесу?
– Не принесеш. Бо ти скупий.
– Скупий? От побачиш, завтра ж і принесу.
– Та годі вам. Давайте краще ще щось послухаємо.
Замовкли дядьки, чекаючи нової розповіді. Хто ж почне? Ага, Семен Макогін прокашлявся. Певно, він і почне. О, так і є, починає.
– А я вам, хлопці, ще не таке розкажу. Їхав я якось аж до Волочиськ. Жид платить – то чого не їхати? Дорога неблизька. Швидко я впорався у тих Волочиськах. Віз Лейбі важливого листа та трохи грошенят. Гроші я в чобіт зашив, бо в дорозі всяке може бути. Повертаюся назад. І захопила мене в дорозі ніч.
«Ото, – думаю, – халепа. Треба до когось на нічліг проситися».
Аж тут хутірець. Хата велика, обнесена новим частоколом, ворота міцні, дубові. Гамселю у ворота з усієї сили. І що ви думаєте? Молодичка виходить з лампою, отак, наче тільки мене й чекала.
– Чого гамселиш? – питає. – Чую. Не глуха.
Ворота відчиняє, коней до стайні заводить, мене до хати запрошує. Придивився я – а молодичка нічого, вбрана по-міськи, сама кругловида, моторненька, брови шнурочком. Ще й сама, без чоловіка живе.
«Ну й поталанило мені, – думаю, – з такою молодичкою в одній хаті переночувати – це не кепсько. А якщо ще й теє…»
А тут вже й вечеря на столі. І горілка, і сало накраяне, і варенички в сметані. Люблю ж я ті вареники – душу за них віддав би.
«Ех, – думаю, – не зівай, Семене. З усього видно, що молодичка твоя буде. Добре, що Пріська далеко – не знатиме. А тобі що? На козаку нема знаку».
Весело жартуючи, повечеряли та й ще сиділи, розмовляючи про те, про се. А я таки в дорозі вже добряче притомився, та молодичка така мила, що я й про втому забув. Вона сама й нагадала.
– Ой, – каже, – я пак і байдуже. Ти ж зморений.
Та й кинулася мені стелити. Не встиг я й очей склепити, коли чую – моститься біля мене.
Та й ну мене обнімати та цілувати. Щоб який хлоп був, не витримав би. А я ж таки не патик. Пробавилися ми так до ранку. Яке там їхання! В голові від випитого гуде, спати хочу так, що очей розклепити не можу. От заснув я і проспав так до обіду. Встав, а вже обід на столі. Знову ж таки горілочка-голубонька, борщ, качка смажена, млинчики та ще всяка всячина. Ну яке там їхання?
Так пожив я з тиждень. Про все на світі забув. Добре так мені: і ситно, і тепло, і любка під боком, і журби ніякої. Про все на світі забув: і про жінку, і про дітей, і про жида, що на мене чекає. Певно, подумав, що я з його грішми кудись втік.
Якось я, поївши, та й перехрестився, як то у нас заведено. Либонь до того й не хрестився чи що. А тут надало мені перехреститися. Як тільки хрест на себе поклав – так і опам’ятався.
«Ого, Семене, – думаю, – заморочила тебе молодиця. Отямся. Твої вже, певно, плачуть за тобою, шукають тебе».
Та й, отак подумавши, кажу своїй кралі:
– Пора мені вже, голубко, від тебе забиратися. І вдома, мабуть, зачекалися, та й Лейба чекає на моє повернення: я йому важливого листа везу – замовлення на товар (про гроші, зашиті в чоботі, і не згадую). Так що завтра зраненька і виїду.
Посмутніла моя краля. Очі опустила, сльозою захмарені, та й каже:
– Звісно, поїдеш, як схочеш. Тільки я так думаю, що тобі у мене не кепсько живеться. А вдома що? Жінка сварлива, діти плаксиві, вічно в роботі, жидові догоджай, а тут ти пан над панами. І нічим журитися не треба. Залишайся в мене – і все життя тобі таке буде, хмільне та веселе.
Почухав я потилицю. Глянув на свою любку – а вона ж така гарна, як намальована. І сам не знаю, як я її покину. А з другого боку… Якщо подумати… Воно ніби і не зле отак собі трохи побайдикувати. Але ж наш хлоп до такого не звик, йому роботу давай. Неробство небавом і обридне. І перед Лейбою якось ніяково. Він, хоч і жид, а теж чоловік. Я завжди словним був: як сказав, так і зробив. А тут подумає Лейба, що я забрав його гроші та й утік. А головне – діти. Так і бачу їх перед собою, Тетянку і Василька. Десь там, мабуть, плачуть за мною та побиваються. А Пріська? Вона, звісно, не така краля. Де ж пак! Роботою затовчена, ніколи і вгору глянути. А колись і вона була – козир-дівка. Ну сварлива трохи – то правда, це в неї є, особливо, коли напідпитку прийду. Зате молодиця чесна, ні з ким не дозволить собі шашні заводити: ні з хлопом, ні з паном.