Отут мене, повірите, страх зібрав. Нікого не видно, а голос чути. Але я вдав, що все це для мене діло звичне, та й кажу:

– Перевернути воза і дурень може. Тут особливої мудрації не треба. А от назад поставити та завантажити як слід, щоб все до ладу, – отут розум потрібний. То будь такий ласкавий, допоможи мені воза підняти та завантажити, щоб я в дорозі довго не затримувався, щоб завидна доїхав, куди мені треба.

І що ви думаєте?  Мій віз незабаром вже був готовий, і я поїхав собі. З того часу фірманам вози більше ніхто не перекидав. Можна було спокійно їхати хоч до Бережан, хоч  і далі.

Дядько Василь закінчив свою розповідь, а всі ще довго сиділи мовчки, тільки очима кліпали та потилиці чухали, а вже потім взялися закурювати. Дядько Данило задумано сказав:

– На світі всякі дива бувають… Але все-таки що ж це було?

– Та Бог Святий знає, – сказав дядько Василь та й собі закурив.

– Добре те, що добре закінчується, – сказав Федір Булькатий – як печатку прибив. – Але ти, Василю, відважний. Я, знаючи таке, нізащо не поїхав би.

– Та поїхав би. Чого там ні?  Хіба ж ти не фірман?  Фірмани, скажу я вам, то відважні люди. Трудяги, у всяких тарапатах побували. І завжди виходили сухими з води. Шкода, що зараз їх недооцінюють.

– Бо старі вже, Василю.

– Та чого там старі!  Ще якби й зараз довелося їхати, то кожен з вас поїхав би. Ого, ще й  як поїхав би. Є ще порох у порохівницях.

Дядьки заворушилися, закрякали, підбадьорені такою мовою. Хто вуса підкрутив, хто лисину пригладив, даремно сподіваючись, що на її місці знову, як колись, пишався розкішний чуб.

 

Кілька днів дядьки до нас не приходили. То якийсь похорон був на селі, то ще якісь події місцевого значення. Словом, «парубочої» ватаги не було – і наша хата без дядьків була сумна і порожня. Я була в родині найменша, і хло’яча гра моїх братів якось мене не захоплювала. Та й вони, правду кажучи, більше дуріли, ніж бавились. Я вже мамі набридла: все чіплялася та й чіплялася: коли та й коли вже ті дядьки прийдуть?

– Прийдуть, – казала мама. – Не журися за ними. Не забаряться.

Аж ось в суботу увечері загупали в сінях чоботища дядька Трохима. Я ті чоботища відразу впізнала.

– Мамо, мамо, – загукала я, – дядько Трохим ідуть!

Моїй радості не було меж. Аж тут і дядько на поріг, а з ним і його сміх, і розгонистий голос:

– Добрий вечір у вашу хату, – привітався.

– З добрими людьми і вечір добрий, – відповіла мати, підсипаючи в плиту вугля.

– Чи приймаєте до хати нашу парубоцьку ватагу вам і нам на розвагу?

– Приймаємо, приймаємо, – весело сказала мати і вийшла з кухні, витираючи руки фартушком. Дядько Трохим саме клав на стіл хлібину. Робив це повагом, наче виконував якийсь ритуал.

– А сіль, думаю, у вас знайдеться.

– Знайдеться, знайдеться. Чому б мала не знайтися?

– Кажете, чумаки досить навезли?

– Та навезли, Богу дякувати. Бо без хліба та без солі – то біда. Сідайте. А моя найголовніша дівка вже питає та й питає за вами.

– Це ж котра так за нами журиться?

– Танька. Хто ж у мене найголовніша дівка?

Дядько Трохим підійшов до мене і поклав свою руку мені на голову.  Рука була важка і шкарубка.

– Дякую, мала. Як буду на базарі, то куплю тобі свистуна. Голосного-голосного.

– А хлопці прийдуть? – запитала мати.

– Аякже!  Всі прийдуть, бо за гуртом скучилися. Треба, Катю, збиратися, доки ми ще живі. А ти, мала, слухай наші байки і на вус мотай.

– А в мене нема вусів, – засміялася я.

– Однак слухай. Колись… Хто його зна…

Та й не доказав, бо в сінях загупало відразу багато ніг, оббиваючи  чоботи від снігу.

– А ось і наші парубки, – зрадів дядько Трохим.

– Ще мають силу, нівроку. Он як чоботиськами гупотять. Якби так музики, то ще б «гопака» чи «метелиці»  ушкварили б так, що ого-го!

– Добрий вечір, – віталися дядьки, впускаючи до хати клубок холоду.

– О, а Трохим вже тут як тут. А де Гилько?

– До корови вийшов. Зараз буде.

– Як тільки Гилько з хати, то Трохим так і упадає біля господині.

– То він, хлопці, страву пробує, щоб не пересолити.

– О, аби-но вони тільки удвох не посолили.  Буде тоді.

– Ну, годі вам, – посерйознішав дядько Трохим.

– Чия черга сьогодні брехати?

– Всі готові, як ти і наказав.

– Тоді, Василю, давай ти. Ти щось у нас замовчався. Ти так і балакати забудеш.

– Я – то й я. Інший би сперечався, а я не буду. Тільки щоб мені тиша була.

– Добре. Буде тобі тиша, – пообіцяв дядько Трохим і підкрутив гніт у лампі. І дядько Василь почав свою розповідь. Серце в мені затаїлося і, здається, не озивалося, аж доки та розповідь не закінчилася.

– Було це давненько, ще на самому початку моєї фірманки. Був я ще парубком, але після батька залишилися мені у спадок добрі коні, то треба було фірманити. Того разу їхав зі мною Трохим Колодяжний. Він був уже жонатий, але ще молодий і гарний. Ставний такий, під чорним вусом, а ще чуб у нього був такий, що із-за того чуба всі дівчата за Трохимом мліли. Чуб у нього і справді знаменитий був: чорний, як смола, густий і кучерявий. Та ви того Трохима мали б пам’ятати. Спершу він жив біля церкви, а потім поставився на Сухоївці. Мали ми з ним їхати аж до Львова. Дорога далека, та коні в нас добрі були. Та й літо надворі, тепло, файно. Їдемо. Харчів з собою взяли. Ну які тоді харчі?  Найперше – взяли сала, мати курку спекла. Круп прихопили, пшона, щоб по дорозі, якщо буде така потреба, можна було і кулешу зварити. Я був так собі, молодий та не дуже сміливий, а Трохим – той бідовий був.  Так і їхали. Ночували в полі. Ночі стояли теплі, місячні, лежиш на возі горілиць, на зорі дивишся – краса така, що, здається, і задарма поїхав би, а тут ще й гроші платять. І дощі у небі  задля нас притримали.  Словом,  все добре складалося.

Вже минули Злочів, доїхали до Плугова, аж гульк – у мене вісь трісла. Трохим на мене цабанить, аж йому іскри з очей летять. А я що?  Молодий ще. Який там з мене фірман?  Який господар?  Ну що ж…  Треба майстра шукати.  То вже мусимо затриматися. А затримка в дорозі – то, самі знаєте, нічого доброго. Майстра знайшли. Спинилися у вдови одної. Хата файна така, на дві половини. Чоловік її, видно, добрий господар був. Трохим потім і собі за тим взірцем хату поставив, таку самісіньку. Та що мені хата?  Я на неї і не дуже роздивлявся.  Я дивився на дівчину, на вдовину доньку, на Марусю. Такої краси я ще й не бачив. Очі карі, глибокі – так би й утонув у них, сама струнка, гнучка, а як посміхнеться…  Ой, хлопці,  повірите, і досі перед очима стоїть, як та мана. Дивився я на неї – і світ мені паморочився. А як посміхнеться, то, здається, душу вийняв би і віддав би їй, аби тільки вона посміхалася. Отака дівчина була. Бачу, і Трохим на неї ласим оком позирає. Отут я вже закипів.