– Якби так ще надумав прийти, то ви, Маріє, бийте його відля.
– Як це «відля»? – зачудовано перепитала Макогониха.
– А отак, від себе.
І сусідка показала, як це треба робити.
– А ще кажуть, – пошепки докинула друга молодиця, – треба лаяти його найбрутальнішими словами.
– Господи! За що ж його лаяти? – здивувалася Марія.
– Як за що? За те, що приходить, живим спокою не дає.
– Ото б здивувався мій Кіндрат, почувши від мене лайку. У нас в хаті ніколи таке не водилося. Він ніколи собі такого не дозволяв. А про мене що вже й казати.
– Але кажуть, так треба, коли приходить.
Та Кіндрат не приходив. Марія вже було зовсім заспокоїлася, коли…
Сиділа Макогониха в хліві на стільчику та й доїла корову. Пора саме обідня була. Сонце било світлом просто в двері. День видався гарний, погідний. У Марії на душі теж супокій був. Вона собі тихенько жебоніла щось до корови, а потім навіть якусь пісеньку стала наспівувати. Молоко дзвеніло об дійницю, пісенька наспівувалася, сонечко сяяло, горобці цвірінькотіли.
Раптом якась тінь стала у дверях і заступила сонце. Макогониха підвела очі і ледве з того стільчика не впала. На порозі стояв Кіндрат. Стояв, як живий. Тільки одягнений був у той костюм, в якому його поховали. Сполотніла Марія. Ледве не зімліла. І руку не зведе, щоб перехреститися. Тільки подумати! Білий день, білісінький. А покійник стоїть перед Макогонихою, як живий. І не зникає! Стоїть і мовчить, і дивиться на неї. А Макогониха з того страху всі настанови забула. Не додоєна корова мукнула, не розуміючи, чому господиня перестала її доїти, а та сиділа на своєму стільчику і навіть подумки не могла «Отче наш» змовити.
Нарешті Кіндрат заговорив. На таке вже Марія аж ніяк не сподівалася. І то дивовижа: почути від покійника живий голос.
– Маріє, – сказав тихо, але внятно. – Марієчко! Чого ж ти мене так злякалася? Хіба ж я коли скривдив тебе? Який я був при житті, такий і зараз. Отямся, дружино моя, слухай і запам’ятай, що буду казати. Розкажу тобі та й піду. І більше вже не прийду ніколи. Тільки ти зроби все, про що проситиму. П’ять років я до тебе не міг прийти. Через той мак, що ти кругом понасипала. Я мусив весь той мак визбирати, весь до останньої мачинки. Ото було мені клопоту з тим маком. Важчої роботи я при житті не робив, хоч і на фірманку їздив.
Ну як? Заспокоїлась трохи? То слухай. Вчинив я при житті важкий неспокутний гріх.
А головне те, що я в ньому не покаявся ні перед священиком, ні перед тобою, дружино моя. Тобі не розказав, бо не хотів свій тягар, що каменем лежав у мене на душі, ще й на тебе перекладати, а перед священиком не висповідався, бо боявся, щоб священик комусь не розказав і щоб мене до в’язниці не запроторили. А сталося зі мною таке. Їхав я якось з фірманки. Віз жидові чималу суму грошей. А ти знаєш, що я завжди їздив сам. Не послухався тебе, моя розумнице, як ти радила мені в гурті на фірманку їздити. Не послухався. А треба було послухатися. Поблизу Шумських лісів напав на мене грабіжник. І досі не розумію, чого він був сам. Може, думав, що я така легка здобич, а може з фірманами ніколи справи не мав. Не знаю. Але був сам. І така мене чогось лють охопила на того грабіжника. І я його, от не повіриш, убив. Лопаткою. Вихопив з воза і… Тут вже йшлося про те, хто кого. Затягнув його в ліс і там закопав. А ліси Шумські колись дрімучі були. Хто його там шукатиме? Помився в потічку та й поїхав додому. Воно, якщо розібратися, то я не був винен, бо, якби не я його, то він би мене порішив. Та гріх є гріх. Я собі постановив: нікому про те не казати. Та Бог все бачить. Перед Богом ні з чим не сховаєшся. От тепер мене на тамтому світі не приймають, бо я – великий грішник. То я тебе дуже прошу: розкажи про мій гріх священику. Закажи панахиду одночасно в дев’яти церквах. Постав скрізь по дев’ять свічок і ревно молися, то може Бог прийме мою душу на вічний спочинок. Прошу в тебе допомоги, бо я вже сам собі нічим не можу зарадити. А ти не бійся. Більше я тебе тривожити не буду. Не буду приходити до тебе ні вдень, ні вночі.
Сказав так та й зник, наче його й не було. Як зі сну прокинулася Макогониха. Вже не знаю, чи додоїла вона ту корову, чи так лишила. Прийшла до хати, впала на коліна перед образами та й довго молилася, аби Бог простив тяжкий гріх її чоловікові і прийняв його душу в Царство Небесне. Отак помолившись, зібралася та й пішла до священика. Кажуть, все зробила Марія, про що просив її чоловік. Окрім священика, нікому й словом не обмовилася. Це вже потім мій дід якось про те довідався. Пішла по дев’яти селах, щоб заказати панахиду в дев’яти церквах. В місті все це простіше, там церков багато. А в селі ж одна церква на все село. Казала потім моєму дідові, що більше Кіндрат не приходив і навіть ніколи не снився. Видно, Бог змилосердився таки над ним та й прийняв його душу в своє царство.
Федір замовк. Дядьки зітхнули, завовтузилися, а дядько Данило сказав:
– І звідки ти, Федоре, такі історії вискіпуєш?
– Я ж казав: дід мій розказував. Вже аж тоді розказував, коли Макогониху поховали.
– А я, хлопці, не вірю, щоб мерці ходили, – сказав котрийсь. – Поховали чоловіка – та й все. Хто вже там встане?
– А чого? – заперечив дядько Іван. – Кажуть, таке буває. От до одної жінки…
– Гоп, – зупинив дядька Івана дядько Трохим. – Давайте, хлопці, щось веселіше. А то завели таке, що жах.
– От я вам, хлопці, якщо хочете, дивовижу розкажу. І це не з кимось було, не хтось мені розказував, а сам мав отаку пригоду, хай йому трясця! От якось зафрахтував мене лановецький жид, щоб я йому до Бережан товар завіз. Везти – то й везти. Аби добре платив. Запріг коні, завантажився по саму зав’язку та й вйо! А перед тим, як я мав їхати, хлопи мене й питають:
– То куди тебе Мойше посилає?
– Та в Бережани, – кажу.
– А ти, Василю, не подумав, чому тамтейші фірмани не хочуть їхати, що Мойше аж тебе з Білозірки зафрахтував?
– Та не подумав, – кажу. – А чого б я мав про те думати? Певно, жид знає, що я маю добрих коней, та й підрядив мене. А може хтось з наших жидків сказав, що я добрий фірман, та й тому захотів, аби я той товар йому завіз. То й завезу. А що ж тут такого? Перший раз мені чи що?
– Ей, Василю, не те, зовсім не те.
– А що ж таке? – питаю.
– А те, що, не доїжджаючи до Бережан, є таке гибле місце, що там щось вози перевертає. Тому туди і їхати ніхто не хоче.
– Отакої! Як це вози перевертає?
– Отак, дуже просто. Рівна собі місцина, ні горбочка, ні ярачки, їде собі фірман, а віз беркиць – та й перекинувся.
– То, видать, такий фірман був чи такий у нього нікудишній віз. Або може випив добряче та й не впорався з возом. Таке буває, я сам бачив.
– Ні, Василю, не те. Та якби ж то один фірман таке розказував, а то ж з багатьма таке траплялося. Тому й ніхто їхати туди не хоче. Тому й жид аж з Білозірки тебе найняв, бо ти ще нічого не знаєш.
– Ет, дурниці, – сказав я, бо й справді в таке не повірив. – Якийсь недолугий фірман байки розказує. Щоб я, хлоп з Білозірки, злякався того, чого нема?
Посміявся я собі з того та й поїхав. А сміятися з такого ніколи не можна, бо з таких смішків часом зле виходить.
От їду я. Літо, погода гарна, як на заказ. Іду я, пісень співаю, ось вже й до Бережан недалечко. І що б ви думали? На рівному місці мій віз раптом як не підстрибне, як не перекинеться. А трястя твоїй матері! Та на мене і тут чомусь не страх, а сміх напав.
– Красненько дякую, – кажу, встаючи. Та й, як дурень, регочу. Добре, що не потовкся і товар в цілості. І раптом чую голос:
– І тобі дякую, чоловіче добрий. Вже сто п’ятдесят літ стою я отут і людські вози перевертаю. Покута в мене така – вози перевертати, аж доки мені за те хтось не подякує. Та хто за таке подякує? Всі лише кленуть та батькують. Скільки я, чоловіче, тих прокльонів наслухався, а лайки! Мати рідна! І шкода мені часом тих фірманів, бо ж це такий тяжкий труд. А що робити, коли в мене покута така? Ти перший, хто мені подякував і звільнив мене від тієї тяжкої покути. То й я тобі красненько дякую.