– Пусти його, – сказав дід.

– Ні, я ось його, вражену, навчу, як фірмана зачіпати.

– Ой, не буду, ой, не буду!  І десятому закажу, щоб фірманів не зачіпав.

– Пусти його, – повторив старий. Петро відпустив. Тепер стояв, відсапуючись, і продовжував брутально лаятися. А дід, посміхаючись, казав:

– Ну що, Коцюбнику?  Набридло тобі жити у теплій хаті?  Га?  І тепло, і ситно. Не гоже з дідом сваритися, ой, не гоже. Ми з тобою як домовлялися?  Не робити людям пакості. Чи ти забув нашу домову?  А ти…

– То не я. То Темрюк. То він таке затіяв.

– Іди ж ти тепер в нетрі-нетрющі, де звір не пробігає, де гад не проповзає, птиця не пролітає, де нога чоловічеська не ступає.

– А-а-а! – залунало і стихло. І Коцюбника не стало. Тепер старий дивився на нас втомлено і з докором.

– Ну що, хлопці?  Як воно – старших не слухати?

– Та ми… Не знали, – замимрив я. Петро мовчав. Сопів і мовчав.

– Отак воно. І собі ніч перепсували, і мені спати не дали. Провчити б вас, як ото дітей малих вчать за непослух. Та бачу я, що з вас і так досить. Лізьте скорше під перину, грійтеся. А я подумаю, як вікно залатати. Спати ви вже однак не будете. Та вже до ранку доведеться дочекати. А вранці – в дорогу.

– А що ми завтра господарям скажемо?  Як ми їм пояснимо весь оцей гармидер? – захвилювався кум Петро.

– За те не журіться. Я їм все поясню. Будьте певні, вони не здивуються.

Вранці, як тільки на світ благословилося, подякували ми старому та й рушили в дорогу, сніданку не чекаючи. Отаке-то було зі мною та з кумом  Петром на наших фірманських дорогах.

– Але ти, Даниле, брешеш, аж зубами крешеш, – не втерпів дядько Іван.

– Твій батько брехав і тебе навчив.

– Ну-ну!  До мого батька не лізь, бо…

– Що «бо»?  Я теж вмію.

– Хлопці, хлопці, – дядько Трохим встав. – На ніч сваритися – погані сни будуть снитися.

– Послухай, Даниле, – втрутився дядько Василь, – а ви часом з кумом Петром до вечері трохи не перебрали? Тільки чесно.

– Та ти що! По чарці вишнівки – тільки й всього.

– Дякуймо господарям – і по хатах, – отаманував далі дядько Трохим. – І кожен щоб був готовий назавтра нову історію розказувати. Хочеш брехати – бреши, але так, щоб тобі повірили. А хто не вірить – нехай вибреше щось своє, краще. Ну, пішли. Дякуємо господарям, що нас терпіли, що для нас хату нагріли.

Та й пішли, забравши з собою гучні голоси, розкотистий сміх, трохи тепла з хати та світла з гасової лампи. Бо лампа раптом чомусь заблимала, заблимала та й погасла.

– А щоб тобі! – сплеснула в долоні мама. – Забула в лямпу гасу налляти. Тепер доведеться поночі лягати. Добре, що при людях таке не сталося. А то подумали б, що я гасу пожаліла.

– Отака з тебе господиня.

– А до чого тут господиня?  Гасу в лямпу міг би і господар налляти.

– Це бабське діло.

– Де таке сказано, що це бабське діло?  Ти й так нічого не робиш.

– Нічого не роблю?  А хто ж за мене робить?

Суперечку між батьками припинив нагальний собачий гавкіт. Батьки прислухалися, забувши про суперечку, бо виглядало так, що хтось ішов до нашої хати. Але то могло бути й так, що наш собака просто озивався на голоси інших псів, що валували по селі. Поступово нашу хату огорнув сон. Тільки миша десь безкарно шкребла, бо кіт наш десь собі зашився на горищі біля теплого комина.

 

Сьогоднішній вечір був якийсь особливо зимовий та похмурий. Сніг за вікном перестав падати, притих, наче й він хотів послухати фірманські історії, що збиралися розказувати дядьки. Ми вже давно повсідалися і з нетерпінням чекали, коли вже котрийсь з дядьків відкашляється і почне розказувати. О, Булькатий, здається, збирається. Мені особливо подобалися його історії. Хоча кожен з фірманів був неабияким оповідачем. Але Булькатий знав особливі історії, часом навіть дуже страшні. О, либонь, починає.

– А розкажу я вам, хлопці, одну неймовірну історію. Чому неймовірну?  Бо в неї і справді важко повірити. Але таке було. Сам я того не пам’ятаю, малий ще тоді був, але дід мій розказував. Він теж фірманив.

– О, то ти фірман з діда-прадіда? – здивувався дядько Данило. На нього зашикали, а Булькатий сказав:

– Можна вважати, що так. За прадіда не знаю, а дід мій добрим фірманом був. Так от…

Жив тоді в нашому селі фірман Кіндрат. Зараз вже не пригадую його прізвища, а прозивали його Макогоном. Може, лисий чоловік той був, того не знаю, то не буду брехати. Макогін – та й годі. Часом, як хтось придумає яке прізвисько, то воно вже так прилипне до чоловіка, що й не віддереш. І прізвище забудуть. Буває так, що чоловік і сам потім не може згадати, яке у нього прізвище було. Бо прізвище десь там у книгах записане, а прізвисько завжди у людей на устах. Їздив Макогін на фірманку переважно сам, без гурту. І їздив у найнебезпечніші і найризикованіші дороги. За таку фірманку заробляв чималі гроші. Хоч Макогониха і сварила його за те.

– Ти б, Кіндрате, якось гурту тримався. Все ж воно в гурті якось безпечніше.

– Не лізь не в своє діло. Це не для бабського розуму.  Ти там знаєш, як воно безпечніше, – казав Кіндрат та й не слухав свою жінку, котра, між іншим, таки правду казала. Їздив так той Макогін, їздив, але всьому колись настає кінець. Постарів чоловік, покинув фірманку, хворіти почав, потім і зліг, а невдовзі напровесні і помер.

Поховала його Макогониха достойно, як порядного господаря. Жаль було Макогонисі за чоловіком. Жили вони добре, у злагоді, Кіндрат не пив, жінку не бив. За таким чоловіком і поплакати не гріх. Та ще й на лихо дітей у них не було. Сама тепер зосталася Макогониха, хоч вовком вий. Поплакала перед сусідками. А ті що?  Позітхали, поспівчували та й розійшлися по своїх хатах, до своїх дітей та чоловіків. З молитвою та острахом засинала Макогониха. Хоч дехто й казав:

– То все брехня.  Ніхто по смерті не ходить. Не вірте, Маріє, в ті балачки. Засиплять святою землицею, стільки вже її накидають, що де вже там встати.

І в той самий час інші розказували, як до тої чи до другої покійний чоловік приходив, а до когось – мати, а до когось – батько. Такого страху на бідну Макогониху наженуть, що хоч до хати не йди. А куди дінешся?  Мусиш.

Якось пережила дев’ятини, сороковини – нічого. Відправили все, як годиться, людей покликала, обід зробила, – все, як у нас заведено. А після сорокового дня став чоловік до Макогонихи приходити ледве не кожної ночі. Ходить по хаті, щось мурмотить, біля неї постоїть та й знов ходить по хаті. Лежить бідна Макогониха ні жива, ні мертва.

Ледве дочекається того ранку та й іде з власної хати, що стала їй наче осоружною. Вже й свяченою водою в хаті кропила, свячену сіль по кутах сипала – нічого не помагало. Жалілася сусідам. Одні їй вірили, а другі – ні.

– Видумує, – казали.

– А може їй від страху щось мерещиться.

Аж хтось таки нарадив:

– Візьми свяченого маку та обсип кругом хати та до воріт, та, якщо не боїшся, то й довкола могили. Отоді вже більше не прийде. Будеш мати спокій.

Зробила все Макогониха, як радили сусіди. І допомогло. Чоловік більше не приходив.

Молилася ревно за упокій його душі та в церкві свічки ставила.

Так прожила Макогониха літ  зо п’ять. Не можна сказати, що вона забула за свого чоловіка. Зовсім ні. Плакала за ним, сумувала, молилася за спасіння його душі, але ніколи не просила, аби він до неї приходив. Бо воно вже так заведено:  як чоловік  помер, то нехай з Богом спочиває. Нащо живих тривожити?

– Не приходить, Маріє, більше ваш чоловік? – питають цікаві сусідки.

– Ні, Слава Богу, заспокоївся.  Як посипала свяченого маку, так і приходити перестав.

– Хай з Богом спочиває. Але чого він все-таки приходив?  Кажуть, померлі просто так не приходять, а з якоїсь причини.

– А Бог його знає. Не казав нічого. Хоч би у сні щось сказав – так ні.

– А може борги які мав при житті?

– Та ні, Бог милував, не мав боргів.

– А може мав, та не сказав вам?

– Та чого б мав не сказати?  Ми з ним душа в душу жили.

– Богу дякувати, що заспокоївся. А якби так не дай Бог прийшов…

– Свят!  Свят! Свят!