– Освячу, неодмінно освячу.

Ночувати в тій хаті  я так і не лишився. Повірите, хоч і хлоп, а острах якийсь був.

– Видно, та господиня не дуже була, – докинув котрийсь. – Не вдалася, видно, вродою. Бо, якби баба файна була, то ти б і про острах забув, і про відьом.

Дядьки зареготали.

– От жеребці!  Розказуй їм після того що-небудь, – обурився дядько Трохим, закурюючи самокрутку. – І старі вже, а все тієї ж!

– Чим горщик накипів, тим і смердіти буде.

– Ні, ти почекай, – аж підвівся дядько Іван. – Це хто старий?  На кого ти натякаєш? Може ти й старий, але всіх не приплітуй.

– Як не можу, то хоч згадаю, як то було, – докинув дядько Данило. Регіт, шарварок, дим коромислом.  А тут мати з галушками:

– Ну, кидайте вже своїх відьом та будемо вечеряти.

– Ти щось пізно сьогодні. Забарилася з тими галушками. Нам вже животи до спин поприсихали, – зауважив батько.

– Бо і я заслухалася. Думаєш, мені не цікаво?  Дуже мені вже хотілося знати, що там буде з тією кицькою.

– Ач, яка цікава!  Та що тобі слухати?  Всі жінки – справдешні відьми, – сказав батько і підморгнув хлопам.

– Ну-ну!  Побалакай мені!  То й без галушок зостанешся.

– Ну, хлопці, наливайте з того бутлика. Бо галушки стигнуть, – сказав дядько Іван. – А  ти, Гилько, господиню не кривдь. Вона й так нас терпить. Та ще й годує. У тебе жінка – золото. Не кожна б так хотіла.

– І не кожна, то правда, – підтвердив дядько Трохим на захист матері. – Тільки не ображайся, Іване, але твоя Хтодоська нізащо б не терпіла.

– А чого тут ображатися? – спокійно сказав дядько Іван. – Не терпіла б. То правда. Вона така. Якби я до хати привів таку комельгу, то вона б і мене з хати вигнала. От їй-Богу!

– Бо ти її розпустив, – сказав батько. – Жінку не можна розпускати. Люби жінку, як душу, а тряси, як грушу.

– Ні, Гилько, то як яка вдасться. Є така, що ти їй нічого не зробиш, хоч ти що.

– Ну, то давайте вип’ємо за Катьку. Вона і господиня добра, і до нас терпляча. То дай їй, Боже, доброго здоровля!

Випили, захрумкали огірками і взялися за галушки. Їли та хвалили. А потім котрийсь зітхнув.

– Ех, хлопці, скоро кінець нашим вечорницям. А шкода. Дуже добре отак в гурті посидіти.

– А чого це ти, Антоне, завів сумної?  Кінець вечорницям!

– Бо весна скоро. В поле підемо – то не до вечорниць буде.

Всі загули.

– Ото вигадав та й зажурився казна-чим.

– Де ще та весна!

– Ще так закрутить, що тільки тримайся.  А йому весна! Де ще та весна!  Спить десь ще та й не думає про нас горопашних, що нам вже та зима надоїла гірше від гіркої редьки.

– О, о, дивіться на нього!  Зима йому надоїла! А чим же вона тобі так надоїла?  Сидиш собі, неробствуєш, горілочку попиваєш, побрехеньки слухаєш. Чого тобі ще?

– Воно правда. Але весна – таки весна. Як подумаєш, як воно весною. Тепло та зелено, а як ото садки зацвітуть, то так серце й зайдеться.

– О, диви на нього!  Чи не на любов потягнуло часом?

– А як і на любов, то що?  Хіба не буває такого, щоб ото старший чоловік та молоду собі сподобав?

– Чому ж не буває? Сивина в голову, а біс в ребро.

– А особливо весною…  Весною, хлопці, і пень – дерево.

– Розмріялися! Куди там! Весна їм на думці!  – засміявся батько, що нещодавно виходив до корови подивитися:  теля чекали.

– Ви б побачили, як там кушпелить, то покинули б про весну говорити. До ранку так позамітає, що й з хати не вийдеш.

Дядьки запахкали цигарками. А дядько Трохим і каже:

– Давайте, хто там, ще одну байку – та й додому. А то дорогу доведеться прокидати.

Давай-но, Даниле, ти так дуже рвався.

– Я не рвався, але, якщо розказувати, то я розкажу. Аби тільки мене слухали. І щоб ніхто не перебивав.

– Та хто ж найбільше перебиває, як не ти? – сказав дядько Іван.

– Я? Перебиваю?

– А певно, що так. А може ні?

Готова була зчинитися буча, та гарикнув дядько Трохим.

– Старі хлопи, а як діти. Давай, Даниле, розказуй. А якщо ні, то давайте розходитися.

Всі замовкли і стали слухати Данила. Розходитися нікому не хотілося. Ніч довга, ще буде час і виспатися. От Данило і почав.

– Якось напровесні, як ото річка скресла, поїхали ми з кумом Петром до Волочиська. Дорога геть-таки паршива, болотня непролазна, але їдемо, бо жид удвічі платить. А тих грошей, грім би їх побив, чомусь завжди треба. От виїхали ми ще зранку та їдемо. Помалу їдемо, бо по такій дорозі не дуже поспішиш, але їдемо. Дивимось – по дорозі дідок іде, ледве ноги переставляє. Що один чобіт з болота витягне, то другий застрягне. Шкода мені стало старого, що болото місить. Дай, думаю, підвезу діда, якщо йому з нами по дорозі.

Подякував старий і сів. А коли доїхав до того села, де йому було треба, ще раз подякував та й каже:

– Ви, хлопці, я так думаю, заночуєте в Колісному.

– Ми ще й самі не знаємо, де нам ночувати доведеться.

– Ви не знаєте, а я знаю. В Колісному заночуєте. То я вам таке скажу: як в’їдете в село, місток буде. Після містка буде третя хата з великими вікнами. Гарна така, упоряджена садиба. Так щоб ви там не ночували. Ні в якім разі.

– А чому, діду? – запитав я здивовано і зацікавлено.

– Ну… Багато будеш питати, швидко постарієш, як ото я. Теж багато питав. Моя вам порада така. Я знаю, що той чоловік, котрий їде з тобою, не послухається моєї поради, але краще б він послухався.

– А ви, діду, ворожбит чи чарівник? – питаю.

– Та… Як тобі сказати?..  Трохи ворожбит, а трохи й чарівник. Життя всього навчило. А я вже на світі живу чималу купку літ.

Подякував я старому за пораду, немало надивувавшись, та й поїхав далі, а старий пішов собі, і далі місячи болото своїми старенькими чобітьми.

Впоралися ми з тим, що нам було доручено, та й повертаємося додому. І випало нам, як дід і казав, ночувати в тому ж таки селі, в Колісному. Кумові Петрові я поки що про дідові застороги нічого не казав, бо трохи вже знав свого кума. То був такий чоловік, що завжди зробить не так, як йому радять: зробить все навпаки.

В’їхали в село. Минаємо третю хату від містка. А хата, скажу я вам, показна така, з великими вікнами. Тоді ще по селах таких хатів і не зводили. Бачу, мій кум Петро коней зупиняє.