Господиня зітхнула.
– Вивозили вже. Назад приходить. А тому, хто вивіз, неодмінно пакість якусь зробить. Отаку маю мороку.
Сон у мене, як рукою зняло. Я тільки думав, аби господиня хоч лямпу не гасила. Соромно й казати, але я, хлоп, фірман, бувалий в бувальцях, боявся тієї кицьки, а особливо її людських очей. Господиня встала, відчинила двері.
– Ану, марш! Забирайся к нечистій матері, а то ти не дасиш нам спокійно спати.
Кицька шастьнула в сіни, а потім на горище.
– Отам і спи, комин теплий, – сказала господиня, зачинила двері і свяченою крейдою намалювала на дверях хрест. Погасила світло, але ми ще довго не спали. Я все дослухався, як там на горищі щось вовтузилося і товклося.
– І як ви так живете з таким страховиськом?
– Та от… Живу. Кому скажу, не вірять, сміються з мене. «Ти, Химко, на старші літа з розуму сходиш. Пора тобі вже свого домового завести». Регочуть. Що їм? А мені не до сміху. Самі бачите, не брешу.
І тут я згадав, що подібне щось колись давно розповідала мені моя бабуся. Я тоді ще малий був, але ту бабусину розповідь запам’ятав, бо вразила вона мене до глибини душі.
Та й кажу я тій господині:
– Аби нам Бог дав дочекати до вербної неділі. А як прийдете з церкви з свяченою вербою, тоді набийте нею свою кицюню, приказуючи, як ото у нас заведено:
«Верба б’є, не я б’ю, за тиждень Великдень».
– І що?
– Отоді й побачите.
Вранці я попрощався з господинею та й вийшов, щоб напоїти коней та їхати. Коли дивлюсь, віз мій розібраний: орчик окремо, колеса познімані. Віз – то байка. Добре, що все ціле та на місці. Воза я складу. А от що мій кінь на ліву задню ногу не стане, – оце вже заморочка, і немала. А з горища через слухове віконечко її відьмацька хитра морда на мене поглядає і, міг би забожитися, що ще так єхидно посміхається. Я до господині.
– Так, – каже господиня, – це її витівки. Ще добре, що все на місці.
– Але ж кінь, – кажу.
– Так, з конем гірше. Це ж відходжувати його треба.
– Ні, – кажу я рішуче. – Ходімо вражу кицьку ловити. Вона мусить мені коня направити.
– Та як ви її зловите? Вона ж…
– Скажіть, у вас борона є?
– Звісно, що є. А як же в господарстві без борони?
– Ходімо, я ту борону на горище затягну.
– А навіщо ж на горище?
– А щоб вона, вража дочка, звідти не втекла. Де борона стоїть, туди відьма не поткнеться. А ви беріть свячену воду, кропило та й підемо відьму ловити.
– Я, сказати правду, боюся.
– А чого вам боятися? Нехай вони нас бояться. Якщо вона буде знати, що проти неї ви маєте засіб, то вона вам шкоди не робитиме.
От полізли ми на горище. Я при вході на горище борону поставив, господиня з кропилом ходить та горище кропить. Вигнали ми її, сучу дочку, з темного кутка. Вона туди, вона сюди. Там – борона, там – господиня з кропилом. Та й я не дрімаю. Зловив я її, кляту, та й до господині гукаю:
– Давайте-но мені сокиру та якусь колодку. Зараз я її…
– Ой, лишенько! – залементувала господиня, не вбивайте її. Вона ж таки жива, хоч і відьма.
– Ні, я її не вб’ю, – кажу. – Я їй тільки праву лапу відрубаю, щоб знала, як відьмувати.
А вража кицька нявчить, ледве що не говорить. Взяв я сокиру та й приміряюся начебто тій кішці лапу рубати. А сам і на думці такого не маю. Налякати вражену хочу. А вона вже лементує, що тобі молодиця.
– Не хочеш? – питаю. – Тоді негайно направляй мені коня. Воза я вже сам складу, сто болячок тобі в печінку!
Послав господиню за конем дивитися, а сам вражу кицьку тримаю, щоб не втекла. Коли гукає господиня:
– Відпустіть її. Кінь вже здоровий.
– Моя тобі порада, вража личино. Тримає тебе господиня, їсти дає, тепло тобі, то не роби їй пакості. Бо як другий раз приїду, начувайся.
Та й відпустив її. Вона чкурнула у найдальший куток та на мене тільки очиськами світить.
– Світи, світи, – кажу їй. – Тільки шкоди не роби.
Поїхав я. Та ще довго думав собі по дорозі: якою тільки чортівнею не доводиться фірману в дорозі займатися. Фірмани – це ж, як чумаки. Тільки дороги їхні не такі далекі, та не менш небезпечні. І як же добре, коли ти щось ще й знаєш. От здається, що це тобі ніби й не треба, а воно часом і придається.
– Е, це таке… – докинув дядько Данило. – Що знати – то за плечима не носити. Так ти й не знаєш, що потім з нею було? Чи відшмагала господиня ту вражу кицьку свяченою вербою?
– Річ у тім, що так десь рік чи два по тому закинула мене доля знову у ті краї.
«Дай, – думаю собі, – цікавости ради, зайду. Бо щоб ночувати – то нізащо!»
Зайшов. А господиня й упізнала мене. Зраділа.
– Як там ваша кицюня? – питаю.
– Нема, – каже, – киці. Як дочекала я вербної неділі, то зробила, як ви мені нарадили. Принесла з церкви свячену вербу та й ну свою кицьку цвічити. Не я б’ю, верба б’є, за тиждень Великдень, – кажу. Як завищить вона людським голосом, аж я злякалася, бо ж таки сама в хаті була. Хоч і білий день, та все ж лячно. А потім рванулася, підстрибнула, через голову перекинулася. Дивлюся – молодиця стоїть. Така собі нічогенька молодичка. Гарно вбрана, в хустині, на мене дивиться, а в самої з очей сльози течуть. Моторошно мені стало і жаль, бо ж плаче, та так щиро. Мовчу. А вона й каже:
– Дякую вам, що визволили мене з тяжкої кормиги. Ой, тяжко ж мені було. Закляв мене клятий старий, не простив мені свою видоєну корову. Сильний знахар. Нічого я не могла проти нього зробити. Так би й все життя прожила кицькою, якби не ваша верба. Ой, тяжко ж мені було. Ой, тяжко.
– А навіщо ж ти відьмачиш? – питаю.
– Та то не моя вина, – каже, – родилася я такою. Спадок такий від мами маю.
– То треба з кимось радитися та щось робити. Старших людей питати, до священика йти, покаятися. Не годиться ж так – відьмою жити. Колись же і вмирати треба.
– Ой, піду, голубонько, тепер вже неодмінно піду. Бо розумію, що це гріх великий.
Та й пішла з хати. Більше я її не бачила. І Слава Богу, що не бачила. А чужих котів тепер я й близько не пускаю. Боже борони! І синові наказую, щоб не ліз до них.
– Бідні коти, – сміюся. – Та ж не всі вони відьми чи відьмаки.
– А хто їх там знає? Нащо маю брати бідку до хати? Не раз згадую вас добрим словом, що підказали мені, що дали раду, як тієї погані здихатися. Що б я робила, й сама не знаю.
Видно, все життя жила б з тією відьмою.
– Освятіть хату, бо то таке…