Але підкралося лихо до Ідки – стала вона сліпнути. І до яких тільки лікарів Ідка не ходила. Нічого не допомагало. Але вірила жидівка… І звідки тільки та віра взялася? Що, якби хтось їй приніс з Почаєва води від стоп Божої Матері, то вона б прозріла. Тепер часто до Почаєва їдуть. Все автобусами та машинами. А колись на прощу пішки ходили, а особливо молодь. А особливо до великих свят. Зібралися хлопці і з того села до якогось свята в Почаїв іти. Почула про те Ідка. Закликала хлопців до хати та й ну просити, аби їй з Почаєва святої води принесли. І могарич ставить, і гроші їм дає, аби тільки принесли їй тієї води. Подивувалися хлопці з такого Ідчиного прохання та й пішли собі до Почаєва.
От ходили вони там по церквах, молилися, на всі чуда дивувалися та й зовсім забули за бідну Ідку. Згадали аж тоді, як до села підходили.
– Гей, хлопці, – озвався один. – Як же це ми про Ідку забули? Якось воно зле вийшло.
– Так… Але. А вона ж нас так просила. І чарку ставила, і гроші дала. Як же ж тепер нам бути? Що ми їй скажемо?
– А що скажемо? Отак і скажемо: забули – і все.
– Е, ні, хлопці, так не годиться.
– А що робити? Не вертатися ж нам до Почаєва – Ідці по воду.
– Воно так. Але що ж робити? Якось негарно вийшло.
Стали хлопці, задумалися. А один, бідовий такий, і каже:
– А знаєте що? Я придумав. Та вода й так їй поможе, як мертвому припарка. Наберімо їй води з нашого джерела та й нехай вмивається. Шкоди їй від того не буде, а помочі… Що від свяченої води, що від джерельної – однаково ніякої.
Послухалися тієї поради. Бо що мали робити? Соромно було їм перед Ідкою. Хоч вона й жидівка, та все-таки. Хлопці вони були совісні. Ну сталося так – забули. То що ж тепер?
Відрядили до Ідки найбільшого брехуна, він і заніс їй воду, та ще й запевнив, що та вода свячена, з самого Почаєва, від стоп Божої Матері. Гріх то, певно, був великий – так жінку дурити. Але молодість гріха не дуже боїться. Так вже вийшло. Ну хлопці, як хлопці – молоде та зелене, – відразу й забули і за Ідку, і за її клопоти та й зажили своїм парубочим життям.
Аж тут по селі чутка пройшла: Ідка прозріла. Від Почаївської води, що їй хлопці принесли. Мовчать хлопці. Нікому не розказують, що зовсім та вода не Почаївська, що надурили вони бідну жидівку: ніяково їм. А Ідка якось їх перестріла. Дякує, до хати закликала, та так вже їх пригощає та обдаровує. Допомогла їй Почаївська вода. А хлопці червоніють, між собою зглядаються. Соромно їм, совість замучила. От халепа так халепа!
І ради на те нема. Хоча… Рада була.
Якось проти великого свята змовилися хлопці та й пішли до Почаєва. Не так заради себе, як заради Ідки. І цього разу вже не забули, а принесли для неї справжньої святої Почаївської води від стоп Божої Матері.
Отаку історію розказав мені той галичанин. Якщо Бог захоче, то й жидівці допоможе.
Дядько Іван скінчив свою розповідь. В хаті стояла поважна тиша. Потім котрийсь сказав:
– Але ти дивися, як воно буває. Жидівка, а такої милості у Бога заслужила.
– Бо добра для людей була. А ви як собі думали? Бог все бачить.
– Але ж та вода не була свячена. Звичайна вода!
– А Бог для Ідки звичайну воду на свячену перетворив.
– А я вам, хлопці, от як все це розтлумачу. Вірила та жидівка, видно, дуже вірила, що та Почаївська вода їй допоможе. Без великої віри і чуда ніякого не було б.
– Хоч раз на чомусь доброму закінчили. А то верзуть про чортівню всяку, не при хаті та проти ночі згадуючи.
– Ну, хлопці, давайте розходитися. Нехай господарі лягають вже спати, – сказав дядько Трохим. – А зараз слухайте мене уважно. Завтра кожен з нас має принести торбину бараболь або четвертак сала. І щоб ніхто не смів мені перечити. Мало того, шо Катька та Гилько нас терплять, гас палять, то ще й бараболі та сало на нас переводять. Та тими бараболями, що ми тут ум’яли, можна було б доброго кабана вгодувати.
Дядьки зашуміли.
– Трохим правду каже.
– Та ми хіба що? Та кожен те розуміє.
– Та принесемо. Аякже!
Мої батьки запротестували:
– Та що ви, хлопці! Ми з радістю, від щирого серця вас приймаємо.
– Хіба ж нам шкода? І не думайте такого! Теж вигадали! Приносити! Нічого не треба нести.
Але їх вже ніхто не слухав. Всі розходилися зі словами: «На добраніч!», «Спокійної ночі!».
В хаті стало тихо.
– Гилько, відчини трохи двері. Хоч до сіней. Нехай трохи дим вийде.
– А з димом і тепло, – засміявся батько. – Навіщо тоді треба було палити?
– Та коли ж дихати нічим, – боронилася мати. – Ото вже смалять! Папіроса за папіросою!
– А то вже так. Один другому охоти піддає.
– Добре, що ти не куриш.
Батько підкрутив вуса.
– Бо я господар. Ти думаєш, з тим димом малі гроші йдуть? Ого! Ще й які гроші. А мене, повіриш, не тягне. Замолоду не навчився – то й байдуже. І фірманив, і війну пройшов – і нічого. Дехто дивується: «І як ти, Гилько, так можеш? Сидіти межи курцями і не курити!» А я собі тільки сміюся з того.
Обляглися батьки. Згасла натомлена гасова лампа. А я не сплю. Лежу собі та й думаю. Передумую все почуте. І вже чекаю завтрішнього дня, коли знову посходяться дядьки і продовжать розказувати всякі фірманські історії. І страшні, і смішні.
Наступного дня, власне, наступного вечора, до нашої хати потягнулася ціла валка дядьків. І кожен щось ніс. Хто бараболі, хто муку, хто четвертак сала, а хто, чого там вже в папірчики завивати, ніс бутлик горілки для братії. Наша мати тільки руками сплескувала:
– Боже мій! Ну для чого ж ви несете? Хіба ж у нас чого бракує чи що?
– Беріть, Катю, беріть. І нехай у вас нігди нічого не бракує.
– Беріть, Катю. У вас також черідка дітей. І всі їсти хочуть, аж зубами крешуть.
– Беріть. Де ж пак! Таку ораву всю зиму годувати.
А вже коли всі вгомонилися і повсідалися, батько й каже:
– Доки там стара галушки міситиме та варитиме, розказуйте, хлопці. Хто там у нас сьогодні?
– Сьогодні Трохим розказує.
– Я – то й я. Тільки, звиняйте, мова піде знову про чортівню.
– То нехай. Ми хіба що?
– Розказуй, Трохиме, не тягни. Треба до галушок встигнути.
– Ну, то слухайте. Закинула мене якось доля на ту ж таки Галичину, на Яворівщину.
Ночував у молодиці, у вдови. З синком жила, з хлопчиком-п’ятилітком. Хатина убога, статки невеликі, але, як то буває, щиренька молодичка була.
Хтось втрутився:
– Ти, Трохиме, вже до кінця признавайся, як на сповіді: не обминув? Га? Ну чого вже там критися? За давністю літ прощається. Тільки признайся чесно: пожалів молодичку? Тим паче, кажеш, вдова була.
Дядьки знай собі регочуть. Аж Трохим розсердився.
– Вам би, жеребцям, тільки зуби скалити. Ото вже, певно, в своєму житті ніхто нічого не пропустив.
– Ні, Трохиме, ти тільки чесно скажи. Що ж тут такого?
– Ану нишкніть і слухайте. Як хочете знати, ця вдова була дуже порядна жінка.
– Та ми ж нічого поганого про неї не сказали. Боже борони! Та й тебе ми добре знаємо. З якоюсь фойдою ти б не…
– Так… Ще хтось скаже слово – і я більше не розказую. Вам би тільки банделюки гнути.
Як з літ, так з розуму. Так-от… Повечеряли ми та й обляглися спати. Господиня з синочком на постелі, а я – на лаві. Ще лямпа блимала. Аж раптом… До хати увійшла кицька. Я спершу й не зрозумів, чим та кицька мене так вразила. Що я, кицьки ніколи не бачив чи що? Але щось у тій киці було не таке. А-а, очі! Очі у неї були зовсім, як людські. Хоч я, чоловік бувалий в бувальцях, але й мені стало якось не по собі.
– Таку кицю гарну маєте, – кажу я, аби щось сказати. – І де ви тільки таку взяли?
– Няв, – відповіла мені кицька ще скорше за господиню.
– Та… Прибилася якось та й прижилася. На мороз жаль стало виганяти та й живе собі, бодай краще здохла, нечість проклята!
– Няв, – якось так грізно і сердито занявчала кицька.
– Послухайте… – якось перелякано сказав я. – Вона все розуміє. Як ви не боїтеся таке створіння в хаті тримати, ще й дитину маючи?
– Та боюся. А куди маю подіти? Убити – рука не піднімається. Вже й виганяла – не йде.
Тепер та істота незмигно дивилася на мене несамовито злими людськими очима. Але на господиню, здається, ті очі вже не діяли – таку злість мала вона на ту кицьку. І продовжувала свою розповідь.
– Мишей, клята, не ловить, хоч вони їй перед носом бігають. А якось я чую – корова в хліві рує. Вийшла я подивитися – а ця потвора ссе мою корову. Вчепилася кігтями корові попід живіт та й ссе. То де ж вона після того мишей ловитиме? Навіщо їй ті миші здалися? Отут я, повірите, вперше її віником відлупила, та що їй той віник?
– То це якась відьма, – тихо сказав я, з острахом поглядаючи на кицьку. Вона сиділа з наїжаченою шерстю і поводила налитими кров’ю очима то на господиню, то на мене.
– Відьма і є, – сказала господиня. – Тільки що мені з нею робити?
– А знаєте що?.. Завтра я буду їхати, то давайте я її вивезу.