Пийте, люди, горілойку,
Білі гуси – воду.
Пливіть, пливіть, гусятойка,
Аж до мого роду.
Іще гуси не доплили,
Вже родина знає,
Вже ся мною, сиротою,
Родина чужає.
Не чужайся, родинойко,
Я тобов не буду.
Приїдь, приїдь в гостинойку –
Я ти рада буду.
– Чим нас будеш гоститойки?
Ти хліба не маєш.
Чим нас будеш напувати?
Ти грошей не маєш.
– Буду я вас гоститойки
Добрими словами,
Буду я вас напувати
Дрібними слезами.
Тільки-но скінчилася пісня, як у сінях хтось голосно загупав чоботиськами, оббиваючи сніг.
– Хто б це так пізно? – здивувався дядько Данило. – Всі наші ніби в зборі.
Аж тут двері відчинилися – і на поріг став Федір Булькатий.
– Добрий вечір. А диму скільки! Отак відразу й не розбереш, чи то хата, чи корчма.
– Та яка ж то корчма, як горілки нема?
Дядьки заворушилися, кожен неодмінно хотів потиснути руку Федору Булькатому.
– Який гість!
– Де ж ти волочився, що тебе досі не було?
– А ми вже думали – виїхав куди.
– Нікуди я не виїхав. І не виїду. Бо кращого борщу, як варить моя жінка, не зварить ніхто.
Тут вже подала голос моя мати.
– Хоч один чоловік свою жінку похвалив.
– Е, Катю, так не годиться, – заступився за чоловіків дядько Іван.
– А ми своїх жінок хіба ж ганили?
– Не ганили, але й не хвалили, – не відступала мати. В хаті здійнявся тарарам. Кожен взявся негайно хвалити свою жінку. Але дядько Трохим перекрив всіх своїм могутнім басом.
– Гей, товариство, чекайте-но. Не про те зараз балачка. Всі наші жінки найкращі, бо інакше ми б їх за жінок не взяли. Чи так я кажу?
Дядьки загули. – Але зараз мова не про те. До нашого гурту прибув новий чоловік – Федір Булькатий. То яке ми з нього вступне візьмемо?
– Літру горілки.
– Літру горілки і нехай розказує.
– Найперше про кобилу нехай розкаже.
– Чекайте, хлопці, – зупинив гармидер дядько Федір, що його чомусь прозивали Булькатим. І зовсім він не був булькатий. Звичайний собі дядько, широкий в плечах, з міцною короткою шиєю. Могло здатися, що у нього голова прямо з плечей росте.
– Чекайте. Я собі йду. Коли бачу – світиться. Дай, думаю, зайду. Ось і зайшов. І на вас натрапив. Добре, що натрапив, бо вже думав, куди ви подівалися, що по селі жодного порядного хлопа не зустрінеш. Я вже думав, на фірманку поїхали. А вони ось де затаїлися.
Ви хоч господарям гасу купіть, бо весь висвітять, з вами бесідуючи. Оскільки я фірман, хлоп запасливий, то таки щось з собою прихопив. Так, про всяк випадок. Бо, як то кажуть, хто має в торбі, той сяде на горбі.
І Федір Булькатий підійшов до стола і поставив на стіл літру горілки, а ще поклав хлібину.
Не спроста і хлібину поклав, бо всі знали, що кращого хліба, як пече Федорова жінка, жодна господиня не спече.
– Оце вам від мене і від моєї господині.
– То чому ж ти і її з собою не прихопив?
– Не можна жінку розволочувати. Нехай вдома сидить та внуків пильнує.
Мати зібрала щось на стіл. Випили, закусили – та й знову до Федора, щоб вже розказував.
– Про кобилу, про кобилу, – нагадав хтось.
– Про кобилу?.. – Федір задумався. – Та що про неї розказувати? Клята була. Ой, і клята!
І як я її купив? Сам не знаю. Либонь напідпитку був. Ні, виглядала вона розкішно, просто-таки по-королівськи. Струнконога, вся в яблуках, пишна грива, хоч заплітай. А характер – нехай Бог боронить! І билася, і кусалася, а що вже натурлива була – то страх.
Знатуриться, стане посеред дороги – і хоч ти їй що роби: бий, забий – ні з місця. І бив же я її, правду кажучи. Жодного коня не бив, бо не в моїх це правилах, а її бив. Бо ж кажу: дуже клята була. Наскільки гарна, настільки й клята. Якось цигани спокусилися на мою кобилу та й украли її. А я й шукати не став.
«Господи, Слава Тобі, що здихався» – подумав собі отак і купив другу. Як показала моя Зірка циганам свій норов, як побачили вони, що з нею спасу нема: ні ласкою, ні биттям її не візьмеш, так вони й до мене.
– Послухай, хазяїн, – каже циган, – що дасиш за свою кобилу?
– Нічого не дам, – кажу. – Ідіть ви до лихої матері разом зі своєю кобилою.
– Так то ж твоя.
– Яка вона моя? Моя он в стайні стоїть, сіно хрумкає. А ту… Якщо ви вже вкрали, то вона тепер ваша.
– Ні, дядьку, не жартуй. Це ж точно твоя кобила. Я сам… Бачив, як її виводили.
– То й що з того? – кажу, – була моя, а стала ваша. От і цілуйтеся собі з нею.
– Послухай, хазяїн… Хочеш, бери свою кобилу, а я ще тобі двадцять карбованців дам, на… Як там у вас кажуть? На могарич.
– Е, цигане, я тобі ще й сам могарич поставлю, що ти її вкрав. А тепер, вмів украсти – зумій тепер на ній їздити.
– Так вона ж…
– Знаю, голубе. От тільки не розумію, чому всі кажуть, що цигани на конях добре знаються.
– Обманула, хазяїн, обманула!
І вилаявся по-циганськи.
– Обманула, кажеш? Тоді вона вашого роду. Бачиш, як зле, коли тебе обманюють.
– Послухай, хазяїн, – не вгамовувався циган. – Візьми свою кобилу. Я тобі на доплату тридцять карбованців дам.
– Не візьму, – кажу. – Я радий, що її здихався. Та чого ви з нею церемонитеся? Проженіть її, і нехай її вовки з’їдять.
– Виганяли. А вона не виганяється. Назад повертається. А як ми переїжджаємо, то вона за нами йде. Не вбити ж її. Рука не піднімається. А гарна ж яка. Я так люблю коней, що…
– На базарі продайте. Ви ж на те майстри. А самі з того місця далеко тікайте, щоб господар вам її назад не повернув.
– Доведеться, – зітхнув циган та й пішов ні з чим. Як вони здихалися моєї кобили, я так і не знаю.
Зашуміли дядьки, засміялися, зачеркали сірниками, запалюючи цигарки і самокрутки.
– А тепер, Федьку, розказуй якусь цікаву фірманську історію.
– От тобі маєш! А про кобилу хіба ж не історія? Хіба ж не фірманська?
– Ні, це не фірманська історія. Це домашня. А ми тут розказуємо…
– Знаю, знаю, що ви тут розказуєте. Таке, що потім не те, що надвір, а й у сіни вийти страшно. Що ж, і я знаю таких історій чимало. А те, що я вам зараз розкажу… О, то така історія, що ви всі від страху навіть за поріг не вийдете. Так і залишитеся до ранку в Гильковій хаті.
Всім відразу стало цікаво. І чого це люди так полюбляють лоскотати собі нерви всякими страховинами? Я вже виросла, а й досі того не можу збагнути. Та історія вже починалася і треба було слухати.
– Якось їхали ми кількома возами десь аж до Теребовлі. Поверталися вже додому, коли застала нас серед поля ніч. Воно можна було б переночувати просто в полі. Було літо, саме квітували жита. Ніч була ясна, зоряна, на дощ наче не збиралося. Та котрийсь сказав:
– Знаєте, хлопці, тут неподалік є старий занедбаний замок. Давайте їдемо туди. Я вас можу провести, я дорогу знаю. Там і вогнище розкладемо, і на випадок дощу буде куди сховатися. Там спокійно перебудемо до ранку.
Кум мій Семен, царство йому небесне, бо вже два роки, як його на світі нема, і каже:
– Знаю я той замок. Він дуже давній. Вдень там можна подивитися, є на що. А вночі я б не радив там вештатися. Всяке про той замок розказують. Хто його знає…
Всі тут-таки на нього накинулися.
– І ти віриш? То байки для жіноцтва. Та які там привиди!
– Я теж чув, що ніби там по ночах хтось ходить, що там навіть якісь бали з танцями можна побачити. Але я в таке не вірю. Ті, що там колись жили, давно вже повмирали і, мабуть, навіть кістки їхні вже зітліли. Їм вже не до бенкетів. Які там бали! От видумують люди всяке.
– А я такий, що не потикався б у таке непевне місце, та ще й проти ночі, – наполягав кум Семен. – Погода гарна. На дощ не скидається. Отут в полі можна й заночувати.
Та з нього посміялися, назвали його боягузом. І я, дурний, сміявся. Часом на людей таке находить.
І не відвага то, і не сміливість, а так, бахвальство.
Рушили до замку. Він зустрів нас похмурими вежами, і, здавалося, що з тих веж на нас ось-ось вдарять з гармат чи просто на наші голови полетить каміння, чи поллється гаряча смола. Товсті мури стін виглядали неприступно і таємниче.
– А добре зберігся, – сказав хтось.
– Камінь. Що йому зробиться?
– Е, не кажи, час і камінь точить.
– А тут і справді острах проймає, аж мороз поза плечі, – сказав Дмитро Кулик – наймолодший з нас.
– Так… Місцина якась похмура і непевна, – докинув кум Семен.
– Ви, хлопці, як баби. Хто ще боїться? То ми вас на вежах поставимо, щоб ви вартували.
В’їхали у ворота.
– Отут і отаборимося.
Повечеряли, навіть щось трошки випили та й полягали спати. Я ліг на возі, а хлопці, зробивши собі факели, ще ходили оглядати замок, тривожачи його дрімливі тіні та лякаючи один одного. Небавом і вони поснули, бо ж дорога – вона дорога, вимотує чоловіка. Поснули ми міцно. Аж раптом десь опівночі всі разом і прокинулись від якогось шуму. Спершу ми подумали, що ще якісь подорожні на цей замок натрапили. Таке нам раніше і на думку не спало. І люди ті могли бути навіть дуже непевні. Ми тихо перемовлялися між собою і вирішили вдавати, що спимо. А там видно буде. Та який там вже сон? Про сон ми й думати забули.
Було якось так чудно. Спершу здавалося, що місячне світло ніяк не могло проникнути крізь темні мури, але воно якось дивовижним способом проникало і освітлювало якимсь примарним неземним світлом ряди старовинних екіпажів. То були легкі лаковані коляски, закриті карети, ридвани з якимись гербами чи просто прикрасами. З них виходили пани в чудернацькому колишньому одязі і допомагали вийти панночкам і поважним паням, що йшли, замітаючи своїми довгими шлейфами двір, і прямували туди, де ще звечора темніли руїни будинку. Ми ошелешено дивилися в той бік, на ті руїни.
Власне, руїн не було. Це був старовинний будинок з колонами. Його вікна світилися, з будинку долинала музика, якась незвичайна, дивовижна. Здавалося, що ми її вже колись чули. А може й не чули, а може це нам тільки здавалося. Ми вже давно перестали вдавати, що спимо, сиділи на своїх возах і ошелешено оглядалися довкола. Було страшно, а разом з тим цікаво. Кум Семен хрестився і повторював «Отче наш». Довкола нас звучали голоси, але вони були якісь неземні, такі, як часом бувають у сні: ніби чуєш слова, а зміст зрозуміти не можеш. Всі наче кудись спішили. Вони проходили повз нас, розмовляючи, сміючись, і складалося враження, що нас ніхто не помічає. Але ні. Ось поблизу зупинилися двоє чоловіків і здивовано стали нас оглядати. Один з них був одягнений зовсім, як ми, і скидався на сторожа замку, а другий був одягнений по-стародавньому, розкішно, і скидався на господаря.
– А ті хто такі? – запитав господар.
– Це не наші.
– Не наші? А чому вони тут?
– Просто заїхали.
– Як це «заїхали»? Чому?
– Ну… Так вийшло.
– Погано стережеш. Ти, мабуть, хочеш, щоб я тебе розвіяв.
– Я намагаюся стерегти. Роблю, що можу. Але це не завжди виходить. Знаєте, пане, серед хлопів є такі, що…
– Знаю. То може їх покликати?
– Ні, не треба, прошем пана. То хлопи. Хіба он того.
І він вказав рукою на нашого Дмитра.
– Він ще досить молодий. Для пані Ядвіги. Вона в нас без кавалера.
– Зараз я пришлю за ним панну Зосю.
І пройшли обидва в будинок. Дмитро перелякано цокотів зубами.
– Хлопці, я пропав. Що мені робити?
А що робити? Тікати було пізно. Та й куди втечеш серед ночі?
– Молися, молися, Дмитре, – шепнув кум Семен.
– А ти хрестика маєш?
– Ні… Якось так… вдома лишив. В мене він золотий. Жінка каже: «загубиш». От я й лишив.
– Хлопці, дайте хтось йому хрестика.
Але з хрестиком в таку пору не дуже хтось хотів розлучатися. Однак кум Семен протягнув йому свій – треба ж було хлопа виручати. Йому в цей час було найскрутніше.
– На, бери. Одягни на шию.
Тільки Дмитро встиг одягнути хрестика, аж тут до нього дівчина біжить. Та й стала, не добігши, наче її щось зупинило.
– Вас… – запнулася. – Тебе веліли покликати.
– А як тебе, дівчино, звати? Ти Зося? – не дуже й розгубився Дмитро.
– Так. Я – Зося. Але ходімо вже. Пані Ядвіга не має з ким танцювати.
– Послухай, Зосю, але я не вмію танцювати ваші танці.
– Як не вмієш? Менует не вмієш? Ах, який танець!
І вона стала танцювати так легко і граційно, ніби була зіткана з повітря і місячного світла.
А власне, може воно так і було. Ми, як заворожені, дивилися на дівчину. Думаю, кожен ладен був забути про все на світі і йти з нею у танок. І раптом Дмитро, перебиваючи її химерний танець, спитав:
– Скажи, Зосю… Але ж ви тут всі покійники? Як же ж…
– Цить, – не кажи того слова. Не можна. Але ходімо вже. О, звучить менует. А потім полонез, мазурка… Ах, ходімо.
– Але я не вмію.
– Ходімо.
– А якщо я не піду?
– Але ж пані Ядвіга без кавалера. Вона не має з ким танцювати. Їй буде сумно.
– А де ж кавалер пані Ядвіги?
– Він… Розвіявся.
– Як це «розвіявся»?
– Я не можу розказувати. Та й ніколи. Ходімо.
– А якщо я все-таки не піду? Чому я мушу танцювати з пані Ядвігою? Хто вона така? І мені зовсім байдуже, якщо вона буде сумувати.
– О, це дуже поважна особа. Якщо ти не підеш, тоді за тобою прийдуть. Краще ходімо.
Дмитро зіскочив з воза, махнув нам рукою і пішов за дівчиною.
– Молися, Дмитре, – гукнув кум Семен. Але я вже не знаю, чи почув його Дмитро.
Пані Ядвіга була задумлива і гарна, з тонкими рисами обличчя. Дмитро потім божився, що розгледів ті риси цілком виразно. Довга атласова сукня чітко окреслювала її гарний стан. Дмитро вклонився їй і подумки сам з себе подивувався, звідки він раптом набрався такої елегантності. Боявся підходити до пані Ядвіги надто близько. Чого боявся – сам до ладу не знав. Найперше, мабуть, боявся, що вразить його якийсь неприємний запах – запах тліну. Підсвідомо на те сподівався. Але ні. На диво, від пані Ядвіги війнуло якимись гарними парфумами. Час було запрошувати її на танець. А може навіть сказати їй щось приємне про її вроду. Але Дмитрові раптом забракло відваги.
Довкола було людно, і втрачалося відчуття нереальності, химерності тих постатей. Дмитрові думки снувалися у якомусь безладі, плуталися, чіплялися одна за другу у якомусь дикому безпорядку.
«Але чому розвіявся кавалер пані Ядвіги? – чомусь раптом подумав Дмитро. – І як це він розвіявся? А як же я буду танцювати, коли я не вмію жодного бального танцю? А чи не можуть вони і мене якось розвіяти? Свят! Свят! Свят!»
Але тут знову зазвучала музика. Дмитрові страшно було доторкнутися до пані Ядвіги – він боявся відчути холод смерті. Але ні, він відчув доторк чогось легкого, невагомого.