Минав час. Військо з походу ще не поверталося. Скакали гінці. То з добрими вістями, то з невтішними. Цар вже й сам збирався виступити з військом на допомогу Турові.
Якось у надвечір’ї ходила царівна в своєму садку сама, без прислуги. Вона любила інколи зануритися у цей зелений світ наодинці. Вона спілкувалася з квітами, деревами і птахами. Їй здавалося, ні, вона була впевнена, що вона розуміє їх, а вони її. Сутеніло. Розанда подумала, що час вже їй повертатися до палацу. Ставало прохолодніше. Як раптом перед нею, наче нізвідки, стала жінка. Немолода, вся в чорному. Аж злякалася царівна з її раптової появи.
– Хто Ви? І як Ви тут опинилися?
– Я – мати лицаря Тура.
Розанді стало дивно, що у того жорстокого лицаря, виявляється, є ще й мати. Хоча… а як же ж могло бути інакше? Всі народжуються від матерів. І навіть потвори.
– Ви хотіли мені щось сказати?
Жінка схилилася в поклоні.
– Хотіла. Власне… Ти прокляла мого сина. Зараз він важко поранений і може померти. Забери назад свої прокляття.
– Я не проклинала вашого сина. Я тільки не бажала йому перемоги. Я не чаклунка і не владна над людськими долями.
– Син сказав…Я принесла тобі твою хустину. Візьми її.
– Я її не візьму. Вона пахне кров’ю. Безневинно пролитою кров’ю.
– Вона чиста.
– Ні. Після рук вашого сина вона не може бути чиста. Киньте її у потік. Нехай пливе.
– Заклинаю тебе серцем матері. Зроби щось, скажи щось, аби мій син був здоровий. Син сказав, що людські долі тебе слухаються.
– Вигадує він. Але… нехай живе ваш син. Та чи подумали Ви, що матері тих синів, котрих він убив чи поранив, також любили своїх дітей і хотіли б бачити їх живими.
– Так, то правда. А ще… Хочу тебе спитати: за що ти так тяжко зненавиділа мого сина? Мій син красень, дужий, відважний, має освіту. За що ти його так не любиш?
– Все ви дали своєму синові. – Тільки не навчили його творити добро на землі.
– То що ж мені тепер робити?
– Скажіть вашому синові нехай покине лицарські походи і зробить те, що має за життя зробити кожна людина: збудувати дім, посадити дерево і виховати дитину. Так казали розумніші за нас. А від себе додам: нехай осушить сльозу сироти. Як навчиться берегти чуже життя, то Бог збереже і його.
– Скажу йому. А чи послухає – не знаю. А ще скажи, чому ти так вперто не хочеш стати дружиною моєму синові.
– Бо я не люблю його. А він хотів мене поневолити: взяти мене з примусу. А він мені осоружний.
– І ти ніяк не можеш?
– Не можу і не хочу.
– Прикро матері таке слухати. Та вже що?..
– Нехай він від мене відступиться.
– Якщо так… То відступиться обов’язково. Я йому скажу.
Вони попрощалися. Між ними не було приязні, але й не було ненависті.