Не прийду

Покличеш – не прийду,
спитаєш – промовчу
і не скажу тобі нічого,
що муки я терплю,
що я вночі не сплю,
бо я тебе люблю, тебе одного.
Все марно, все дарма,
я знаю те й сама,
що ти мені належати не можеш.
Про свій нестерпний біль
я не скажу тобі,
бо ти мені нічим не допоможеш.
А спогад – як ріка:
тече – не витіка.
І ні одної трепетної миті.
Коли настане ніч,
не клич мене, не клич,
бо я себе не зможу зупинити.

Не питай, про кого вірші

Я не скажу, про кого вірші.
Так… ні про кого. Про кохання…
А може бути значно гірше,
що це любов моя остання.
Ти не питай, про кого пісня.
Так… ні про кого. Про кохання…
Моя любов, як осінь пізня,
така жагуча, бо остання.
Не дорікай, що не зуміла
цю таїну від тебе скрити.
Як не тобі, мій друже милий,
кому б я мала говорити?..
Ти не ревнуй до цього дива,
любов дозволено поету.
Сьогодні просто я щаслива,
люблю тебе і всю планету.
Лиш не питай, про кого вірші…

Солодка ніч

Зоріла тиша і зоріли очі.
Не бачила, а відчувала їх.
І хтось стеріг солодкий присмак ночі.
І не було ні смутку, ні доріг…
Забулося і щезло. І пропало.
Все, окрім щастя грішного ковток…
Нам іноді потрібно дуже мало…
Та буде ранок з мотлохом пліток.
Та що плітки? Вони також минуться,
як тая ніч, солодка і п’янка.
Над нами будні щільно так зімкнуться,
і нас поглине та ріка стрімка.
Та в буднях і в бедламі рукотворнім
я раптом посміхнуся. В чому річ?
То я згадала нашу неповторну,
оту солодку, ту єдину ніч…

* * *
І натомлений, і здорожений,
мовчки станеш на мій поріг,
може, піснею приворожений,
може, в пам’яті щось зберіг.
Двері настіж Тобі відчиняться.
Я назустріч зроблю лиш крок –
і в обіймах моїх опинишся,
в тихім щемі очей-зірок.
Чом прийшов на стару стежину ти,
до моїх одиноких мрій,
і натомлений, і покинутий,
у гіркій самоті своїй?
Де бродив? У яких ти вимірах?
Чи літав десь у небесах?
Може долю для себе вимріяв,
а вона загубилась в лісах…

Коли ти втомишся від мене

Ти впіймав мене у свої руки,
у своє невидиме сільце.
Не ховай очей поміж розлуки,
не ховай у затінку лице.

Не ховай себе поміж бажання,
я не опалю тебе крильми,
полум’ям від нашого кохання,
що з роками не згасили ми.

Я твоя омріяна жар-птиця,
пташка щастя і любов сама.
Інша жінка хай тобі не сниться,
бо від мене кращої нема.

А якщо ти втомишся від мене,
від мого палкого почуття,
натякни – і я зійду зі сцени,
натякни – і кану в забуття.

* * *
Ми з тобою у парі бродили один лише день.
Скільки слів було сказано, скільки почуто пісень.
І сміялося літо, і мліли каштани в саду,
я без тебе вже більше ніколи сюди не прийду.

(Приспів):
Прощай!
Мій шкільний зорецвіте, прощай!
Печаль
хай ніколи не хмурить чоло.
Забудь,
а якщо дуже хочеш, то запам’ятай
те, що з нами було
і чого поміж нас не було.

Ми змахнули руками, змахнули роками-крильми,
розлетілись, розбіглись у різні кінці і віки.
Чи ж то ми там були? А можливо, що зовсім не ми…
Тепле літо ловили з-під усмішки чи з-під руки.

(Приспів):

Кличу, кличу тебе – ти не чуєш з далеких років.
Я пошлю тобі чистий каштановий теплий листок.
Він розкаже тобі те, чого ти сказати не вмів,
і збудує між нами зруйнований часом місток.

(Приспів):

Йде весна

Сяє день, ясніє променисто,
сонце посміхається з небес.
Сміху розкотилося намисто
й загубилось у краю чудес.
Ой, весна, ой, ті весняні ранки…
І якщо тобі чимало літ,
все одно візьмуть в полон львів’янки
і забудеш з ними цілий світ.
Хтось любов розлив, неначе трунок,
п’ють його усі – на те й весна.
І нема надії на рятунок
навіть тим, у кого сивина.
Йде весна, закохана і мрійна,
наче на землі проблем нема…
Владна, молода і енергійна,
справжня, наче істина сама.