Любові не зречусь

* * *
Між нами щось пройшло таке незриме.
Це не любов, це ниточка тонка.
І стали ми удвох нерозділимі,
і стала я невпізнана така.
І ні одного лагідного слова,
і ні одного погляду з-під вій.
Лиш зірка в небі передсвітанкова
шепнула: „Не твоя”, а ще: „Не твій”.
У кожного із нас – свої тривоги,
свої проблеми буднів або свят.
Не перетнуться звивисті дороги,
ніщо не повертається назад.
І ніч свої примружила зіниці,
і мліла осінь за моїм вікном…
Мені цікаво, що там тобі сниться,
бо я щось розминулася зі сном…

Пливи, віночку

Все очищаючий вогонь
купальської хмільної ночі
майнув, як спогад біля скронь,
збентежив помисли дівочі.
Все очищаючий вогонь,
купальські роси, мов причастя,
і трепетне жадане щастя
в гарячім доторку долонь.
Чарує ніч, а ніч зове
шукати папороті квітку.
Кудись віночок допливе
чи восени, чи, може, влітку.
Чарує ніч, а ніч зове,
ніхто не зможе зупинити
прекрасний щем тієї миті,
кохання чисте і нове.
Пливи, віночку, в добрий час,
щоб теплі хвилі здивувались.
Купайло звів до пари нас,
щоб ми повік не розлучались.
Пливи, віночку мій, пливи,
на тебе буду ворожити.
Я починаю тільки жити,
і ніч відлунює: живи!

* * *
Розстелю я коси, мов дорогу,
по котрій ще вчора ти пішов.
Затамую в серденьку тривогу:
що ти загубив, а чи знайшов?
Пахнуть коси любими руками,
не зітре їх зачерствілий час.
Сивина вплітається з роками,
як туман, що роз’єднає нас.
Розстелю я коси, мов дорогу,
тихо і самотньо розстелю.
Більше не кажи мені нічого,
бо тебе і досі ще люблю.
І на долю я не нарікаю,
що в житті лишилася сама.
Я і досі ще тебе чекаю
з тих країв, де осені нема.

* * *
Яблуні цвіт у моєму саду,
тихий вітрець завмира в верховітті.
Жду тебе, кличу, кличу і жду,
того одного – найкращого в світі…
Пташка сховалася десь у гіллі,
ллє свою пісню, сумну і безжурну.
Хороше й любо на нашій землі.
Літо плете свою спеку ажурну.
Сонце хвилює кожен листок,
квіти й траву, і пташині співанки.
Це у майбутнє легенький місток,
це у прийдешнє рожеві світанки.

* * *
На гілячці старої верби
примостився скуйовджений вітер,
розплітав і розчісував віти
і складав їй співанку з журби.

А вербі, а вербі,
як мені і тобі,
щоб ожити й заквітнути знов,
необхідна чиясь любов.

Тільки тут ні до чого журба.
І, заквітчана сонця намистом,
молодим і нев’янучим листом,
ожила й зарясніла верба.

Бо вербі, бо вербі
як мені і тобі,
щоб ожити й заквітнути знов,
необхідна чиясь любов.

Сумне танго

Осінній сум на землю впав,
моє кохання обірвав.
І замість мене вже тобі
шепоче листя у журбі.
Листочок жовтий підійми –
і наче знов з тобою ми.
Чи це було, чи нам здалось…
Не вернеш те, що не збулось.

Тоді летіли журавлі,
кохання несли на крилі.
Тебе я вперше цілував,
весняні квіти дарував.
Осінній сум, як легкий дим…
І ти одна, і я один…
Вже відлітають журавлі,
несуть розлуку на крилі.

Осінній сум, як легкий дим…
І ти одна, і я один…
Та знов повернуть журавлі
з палким коханням на крилі.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

13 − 10 =